Характеристика російської імперської політики щодо України як «з минулого століття» давно перетворилася на загальновідомий факт. Багато аналітиків та експертів стверджують, що нібито така свідомість властива не тільки Володимиру Путіну, але й Дональду Трампу з мріями про анексію Гренландії, приєднання Канади та визначення Китаю на гідне його (але далеко не перше) місце у світовій ієрархії.
Росія здатна насолоджуватися положенням арбітра долі націй Соціальні мережі
Це пояснення подібностей не залишає байдужими політичних діячів сучасності, і зазвичай не викликає заперечень. Проте, реальність не підтверджує подібні твердження.
Перегляд та бюрократія
Прекрасний світ останніх років двадцятого століття, коли основні сподівання були пов’язані з глобалізацією, що приносила народам не лише економічні вигоди, але також демократизацію та поширення правопорядку, очевидно, залишився в минулому. Авторитарні режими зміцніли та розпочали перегляд світового порядку, який склався після краху комуністичної системи. То одна, то інша держава робить спроби «розширити межі» якщо не прийнятого, то дозволеного – і Росія тут стає незаперечним лідером. Грузія у 2008 році, Крим у 2014-му, Донбас у 2014-2015-му, вся Україна починаючи з 2022 року являють собою «етапи довгого шляху» нинішнього кремлівського вождя, який ще тільки відчуває смак влади та має намір «воювати вічно».
Російський ревізіонізм хронологічно розпочався з того моменту, коли великий цикл західного «тиску» вичерпався. Розширення НАТО та ЄС значною мірою завершилося у 2004 році; з того часу і до початку масштабної російської агресії до Північноатлантичного блоку вступили лише Хорватія, Албанія, Чорногорія та Північна Македонія, а до Європейського Союзу – Румунія, Болгарія та знову ж таки Хорватія.
Навіть спостерігаючи виникнення на східному кордоні держави, що очевидно руйнує світовий лад, західний світ не здійснив жодних спроб прискореної консолідації, віддавши перевагу колишнім повільним бюрократичним процесам. І в міру того, як вони все більше застрягали, військова потужність Кремля нарощувала оберти. Винятком стали надання статусу кандидата в ЄС Україні та прийняття до НАТО Швеції та Фінляндії, але навряд чи це може справити враження належної геополітичної відповіді.
Це можна було б пояснити європейським підходом, який передбачає багато слів і мало справ – але коли спочатку у 2017-му, а потім у 2025-му Дональд Трамп з його гаслом Make America Great Again! прийшов до влади і зажадав від бідної Європи збільшити військові витрати спочатку до 2%, а потім майже до 5% ВВП, ситуація повинна була змінитися. Проте нічого подібного не відбулося: навпаки, Росія підвищувала агресивність у міру того, як в Америці говорили про відродження власної величі.
Два сучасні запитання
І зараз, коли Дональд Трамп вже настільки відверто грає з Володимиром Путіним у поступки, що від цього впадають у ступор європейські лідери, виникають два простих питання.
Перше можна сформулювати так: наскільки ймовірно, що у світі, де принцип взаємної вигоди відкинуто, можна досягти могутності однієї з сил без обмеження можливостей її головних конкурентів? Володимир Путін, виправдовуючи своє прізвище, став тут першопрохідцем, демонструючи, як дії Росії змушують багато країн завмерти в анабіозі: сама ідея, що «Україні не можна дозволити зазнати поразки» означає: світ змирився з тим, що агресора тепер не повинні карати так, як покарали Саддама Хусейна за вторгнення в Кувейт.
Це вказує не лише на те, що Росія (а згодом, можливо, Китай або інша країна) з меншою обережністю піде на нові напади, але й на те, що Захід фактично втрачає значущість та вплив, оскільки не здатен дати відсіч навіть не стільки незаконним, скільки відверто ворожим діям проти нього. Погодьтеся, коли державу, яка відкрито висловила прагнення приєднатися до НАТО, руйнують за це її колишні володіння, а союз не може її захистити, це не додає йому авторитету.
Іншими словами, мені (як і багатьом у Кремлі, до речі) здається, що в умовах «застарілого» світу неможливо стверджувати панування однієї держави, свідомо відмовляючись приборкати опонента. Жодної великої Америки не може бути, якщо Росії, яка кинула виклик встановленому порядку, не буде винесено покарання. Якщо хтось вирішив жити за звичаями минулих епох – нехтувати угодами; «захищати» не власних громадян, а одноплемінників та віруючих; діяти як імперія, а не національна держава – йому потрібно відповісти тими ж методами, бо інакше це шлях до невдачі. Відновити велич Америки за наявності могутньої Росії не вдасться. І навіть не варто цього прагнути, якщо ми визнаємо, що світ змінився. Слід відкинути «погляд» кінця ХХ століття та приміряти моноклі його першої половини.
Друге питання ще більш суперечливе: яким може бути вихід з війни з потужною країною, під час якої сформувалися союзи та коаліції противників? І тут відповідь очевидно диктується уроками історії – зокрема, тими, які можна почерпнути з Першої світової війни, кульмінації та завершення XIX століття. Після відносно швидкого початку війни та серії серйозних стратегічних операцій 1914–1915 років лінії фронту і на сході, і на заході залишалися практично незмінними протягом двох років, методично знищуючи мільйони солдатських життів.
Та війна, подібно до війни в Україні, спричинила революцію в технологіях та способах ведення бойових дій – проте жодне з цього не призвело до кардинальних зрушень на передовій.
Проте зміни відбулися не завдяки військовим перемогам, а не через виснаження сил протиборчих сторін, а завдяки політичній нестабільності спочатку в Росії, згодом в Австро-Угорщині та Німеччині, а пізніше навіть в Османській імперії. Німеччина підписала угоду про припинення вогню (фактично, капітуляцію) тоді, коли її армія контролювала десятки тисяч квадратних кілометрів французької території, а не французькі солдати штурмували німецькі міста.
Це вказує майже на єдиний дієвий спосіб боротьби з могутньою країною, якщо протистояння перетворюється на затяжну війну, а пряма військова перемога видається неможливою (як у випадку з Росією, чий ядерний арсенал викликає зрозумілий страх у західних політиків перед серйозною ескалацією). І все це знову означає, що вийти з кризи можливо лише шляхом послаблення позицій однієї зі сторін.
Примирення та поступливість тут абсолютно недоречні.
Відродження колишньої величі
Спостерігаючи за тим, що відбувається зараз навколо російської агресії проти України, мені здається, що Захід діє так, ніби його веде Петро Столипін, якому була потрібна сильна Росія і не потрібні значні потрясіння. Протягом десяти років, відколи Москва розпочала свою приховану агресію, Захід так і не надав військової відповіді, цілком допустимої згідно з усіма нормами міжнародного права – Володимир Путін залучив північнокорейців для захисту міжнародно визнаної території Росії від України! А Захід запроваджував такі санкції та з такою обережністю, що російська економіка повільно, але ефективно адаптувалася до них і почувається досить комфортно сьогодні.
Московський уряд сформував розгалужені міжнародні мережі, які не просто зменшують шкоду від обмежувальних заходів (від «тіньового флоту» до альтернативних механізмів міжнародних розрахунків), але й дестабілізують усталені принципи у галузі комерції та фінансів. Замість того, щоб провокувати загострення суспільної напруги в Росії, він відкрив можливості для політичної еміграції, декілька хвиль якої, як і очікувалося, призвели до згуртування більшості громадян, які залишилися в країні, навколо правлячого режиму.
Зміна світової системи
Дійсно, світ трансформується. Опоненти глобалізації, які давно очікували її краху, можуть отримати бажане. Однак, їхня проблема полягає в тому, що вони не готові проголошувати велич своїх держав через послаблення позицій конкурентів – а саме це стає новою тенденцією у світі реальної політики. Саме з цієї причини ні Сполучені Штати, ні Європа не зможуть знову стати лідерами. Принаймні, ні за часів Дональда Трампа, ні за сучасного керівництва європейських країн.
Насолода статусом
Натомість, Росії дозволять сповна відчути смак впливу на долю світу – що, безумовно, не принесе користі самому світові.
