Є вельми стародавній анекдот:
—Справа серйозна, тож треба спитати в Рабіновича!
—В якого?
—Та в будь-якого!
Ну, Кац, звісно, не Рабінович, хоча все одно гарний росіянин, але хто не дивився ЦЕ від Максима Каца, взагалі не мав би щось розмірковувати щодо розмови Венса (і Трампа) з президентом України у “сакральному” (Клінтон розповів би з подробицями) Овальному кабінеті, бо не володіє інформацією так, як володіє нею Кац.
Тож шкодувати пів години не варто, адже Кац показує з сакрального/[орального] овального не тільки те, що показали всім, але й те, що майже ніхто майже нікому більш не показував.
Отже — або подивись, або сидь мовчки, бо нічого не знаєш.
Ну а особисто з моєї “крапки зору” — в ситуації, яка склалася і в якій ді-джей (як і вкрай самовразливий Трам-пам-пам-хам) несподівано опинився в незвичній для себе ролі дійсно реально ображеного, нам треба всіляко просувати “взаєморятівну” формулу:
поважаємо, цінуємо, дуже-дуже-дуже вдячні, в жодному разі не хотіли образити, щодо копалин з великою радістю підпишемо
і принагідно хочемо щиро висловити найглибшу пошану, сподіваючись на докорінний американський потяг до справедливості, справжню американську потужність, велетенську американську міць, суто американську мудру дипломатичність і розуміння,
які так притаманні новій республіканській вельмишановній владі й особисто Венсові, Трампові, Маскові, які є колективним втіленням віковічної американської й світової загальнолюдської мрії.
Тільки не забути жодного слова, саме так.
Автор: Олександр Кирш
