Вважається, що взаємини Баку та Москви формально почали погіршуватися після катастрофи азербайджанського літака, що летів до Грозного, і цю лінію російсько-азербайджанської історії прийнято вважати головною у відмові президента Ільхама Алієва від участі в параді. Однак сюжет ширший, як це було і з самою катастрофою, яка стала не стільки причиною розбіжностей, скільки нагодою для Баку до них приступити.
Занадто сильно Баку був змушений зблизитися з Москвою в останні роки, порушивши свій головний зовнішньополітичний принцип – рівновіддаленість від Росії та Заходу. А крім того, у продовженні цієї тісної дружби вже й не було особливої потреби, оскільки все, що можна було з неї отримати, Азербайджан в ході своїх успіхів останніх років вже отримав.
В ході війни в Україні Азербайджан зібрав такий набір переваг, що він міг дозволити собі зіграти і на значне підвищення, в тому числі і у відносинах з Москвою. Одним з перших освоївши вигоди хитрого нейтралітету, Азербайджан зробив заявку якщо не на лідерство, то на особливу важливість в регіоні, в якому Південний Кавказ поступово стає лише однією з його провінцій. Скажімо, на час, коли планувалася поїздка Алієва до Москви, в Баку збирався ізраїльський прем’єр Беньямін Нетаньягу.
Скасування візиту Нетаньяху, до речі, деякі експерти пов’язували зі спільним бажанням Трампа та іранського президента Пезешкіяна, який також відвідав Баку за тиждень до цього. Вашингтону та Тегерану, поступово формуючи контури (не)можливої угоди, зовсім не потрібен сьогодні такий подразник, як азербайджано-ізраїльська співпраця взагалі та переговори Ізраїлю й Туреччини зокрема. І навіть якщо ця версія не підтвердиться, готовність Азербайджану використовувати своє особливе становище у складних багатогранних утвореннях, таких як турецько-ізраїльські, є очевидною та затребуваною.
І це лише одна з інтриг, у яку Азербайджан вміло та обґрунтовано рекламує себе, як для внутрішнього споживача переможних звітів, так і на інформаційний експорт, і також досить успішно. У такому контексті московський парад стає, звісно, важливим, але вже не ключовою ланкою.
Непарадне примирення
Цілком швидке примирення Баку та Москви було передбачуваним з самого початку — надто багато справ, які не терплять зволікань, особливо делікатних, наприклад, постачання газу до Європи, або інші варіації на тему обмежень. Існують також політичні питання, в яких Москві все більше доводиться зважати на Баку — зокрема, все той самий Близький Схід, не кажучи вже про традиційні південнокавказькі теми.
Участь Алієва у московських урочистостях мала стати не просто актом остаточного примирення — сама березнева обіцянка приїхати вже була частково такою, а завершальним акордом у його непростій та багатоходійній процедурі.
І Баку не був би Баку, якби не доповнив свою обіцянку певними застереженнями, якими в даному випадку могли бути довгоочікуване та публічне визнання Кремлем з усіма належними з нагоди словами про відповідальність.
Отже, це вже був поступ. Москва в будь-якому разі отримувала попередню згоду, підкріплену участю азербайджанського підрозділу спецпризначенців для проходження в єдиній парадній формації. Вона, звісно, прагнула більшого, і Алієв на тлі всіх інших гостей міг би стати другим після товариша Сі гостем, чиє рукостискання можна було б продемонструвати світові без звичного ризику викликати презирливу посмішку. Та й сам процес переконання Алієва містив у собі елементи колишньої дружби народів: патріарх поруч з Алієвим у цьому контексті – вже ознака зустрічі на найвищому рівні.
А для Алієва будь-який компроміс був кращим за поїздку до Москви. З необхідністю гвардійської стрічки він, мабуть, впорався б, але сама участь у цій події явно суперечила б спробам Баку відбудувати стосунки із Заходом та стала б новою ознакою спотворення того самого балансу рівновіддаленості, який ледь-ледь вдалося відновити. До того ж, Москва так і не висловила слів, яких від неї чекали, що дало Баку можливість пояснити свою відмову без неприємних несподіванок. І водночас дати зрозуміти світові, що у нього є справи важливіші та глобальніші, ніж московський парад перемоги та той елітний гурт, який на нього зібрався.
Але до цього Алієв не забув додати ще один підтекст, не менш важливий для нього. Параду в Москві він віддав перевагу урочистостям у Шуші. Для карабахців 9 травня було ще й власним днем перемоги, не менш значущим – цього дня у 1992 році вірменами було захоплено Шушу, що стало переломним моментом усієї першої карабахської війни. Провести цей день у Шуші, яка перейшла під контроль Азербайджану, було для Алієва безумовно важливішим, ніж стояти на трибуні Мавзолею, навіть між Путіним та Сі.
Пашинян проти всіх
Якби мова йшла не про Нікола Пашиняна, це могло б здатися провокацією. Проте вірменський прем’єр у цей день мужньо витримував ще більш важкі випробування, а відсутність Алієва зробила видовище азербайджанського спецназу, що крокував Червоною площею, особливо витонченим. Тим паче у сусідстві з Олександром Лукашенком…
Ставлення до українського конфлікту з самого початку для багатьох у Вірменії було похідним від карабаського протистояння. Поки існував міф про непорушне братерство з Росією та її історичну відповідальність за долю вірмен, Єреван дотримувався офіційного нейтралітету. У масах населення він, як це часто буває з нейтралітетом, перетворився на приховану (а подекуди й не зовсім таємну) симпатію до Росії та побажання їй перемоги. Настільки швидкої, наскільки вона дозволила б їй оперативно переключитися на Кавказ.
У міру усвідомлення того факту, що замість братської підтримки Москва надає перевагу прагматичним розрахункам, в яких їй ближчі позиції Азербайджану, у Вірменії набула актуальності тема зради, яку Нікол Пашинян і використав як політичний актив. Охопило країну обурення дозволило йому дещо відвернути увагу від теми його власної ролі в катастрофі та перенести її у декларацію про європейський ривок. Що було, своєю чергою, необхідним, щоб вкрай невигідну для себе внутрішньополітичну дискусію замінити обговоренням місця Вірменії у світі. Саме на цей період припадають головні антикремлівські пориви Єревана, наскільки яскраві, настільки й символічні. Бунт в ОДКБ, який і без Єревана вже перестав серйозно турбувати Москву, був, звісно, зухвалим, але не підривним, а там, де ці основи були для Москви справді чутливими, скажімо, ЄАЕС, Пашинян був надзвичайно делікатним та обережним.
Але ресурс імітації глобального переорієнтування був тим більше швидкоплинним, чим швидше згасала образа на Росію. До того ж, успіхи на європейському напрямку також були розраховані на коротку дистанцію.
На виборах у Гюмрі правляча партія не змогла перемогти опонентів, які, нібито підтверджуючи свою формальну приналежність до комуністичної партії, закликали до приєднання Вірменії до російсько-білоруського союзу. Хоча актуальність цієї ідеї низька, як і комуністична свідомість її ініціаторів, у справі боротьби опозиції з Пашиняном подібні твердження вже щонайменше не заважають.
Інтрига з московським парадом
Отже, якщо для Алієва, який зібрав найкраще з можливого, ця інтрига з московським парадом мала насамперед зовнішньополітичне значення, то Пашиняну, у якого в руках лише те, що зазвичай відкидають як непотрібне, залишилася лише внутрішньополітична імпровізація. Яку довелося знову виконувати у зовнішньополітичному стилі. Свій візит до Москви Пашинян оголосив приблизно одночасно з Алієвим, що надавало йому хоч якийсь, хоч і глибоко прихований сенс. Але зрештою обдуреними себе відчули і прихильники Пашиняна, і його противники. Перші, навіть розуміючи необхідність зміни тактики, участь у параді в компанії визнаних тиранів на тлі української війни вважали, м’яко кажучи, надмірною. Противники, на чиєму прокремлівському полі вирішив зіграти Пашинян, звинуватили його в лицемірстві та блюзнірстві. Ті ж, хто не вірив Пашиняну, не приєднуючись до жодної зі сторін, просто сумно посміхнулися як люди, яким знову немає за кого голосувати.
Політичний фактор
Легкість, з якою Пашинян змінює порядок денний і ловить вітер усіма вітрилами, сама по собі давно стала політичним фактором. Пашинян на виїзді зіграв явно невдало, але це не завадить йому завтра точно так само імпровізувати на європейському напрямку. Результат навряд чи буде більш вражаючим, що ще раз покаже: російське питання, Європа і навіть ставлення до війни в Україні ще довго залишатимуться проекцією набагато ближчих до Вірменії ліній фронту.
Дивовижна подія з парадом несподівано збіглася з перервою у цьому важливому врегулюванні. Воно триває, хоча на запити поділитися деталями обидві сторони реагують різко лаконічно та офіційно. Проте, той факт, що сама ця проблема відійшла, хоча б на певний період, на другий план – інформація радше позитивна. Як це зазвичай трапляється з відсутністю новин у неприємних справах.
