Олександр Лукашенко продовжує лякати сусідів війною, а спостерігачі в європейських країнах продовжують розмірковувати, чи справді диктатор буде готовий використати свою армію у нападі на Україну чи провокаціях на кордоні балтійських країн та Польщі.
Практично в ті ж дні, коли Лукашенко влаштовує свій маскарад із перевдяганням у військову форму, українські дрони потрапляють у підприємство у татарській Єлабузі, де студенти з Татарстану збирають аналоги «шахедів».
В українців, крім гніву, все це викликає щире здивування. Як білоруси зазнають такої огидної диктатури, яка заради власного самозбереження готова використовувати їх як гарматне м'ясо? Як татарам не соромно збирати дрони для російської армії?
Але хотів би нагадати, що за радянських часів економіка РРФСР визначалася військово-промисловим комплексом. Не українською. Радянським. На підприємствах Радянської України збиралися танки, які повинні були підкорити Європу – і, до речі, саме ці танки прямували до Будапешту, що повстав, і Прагу, що розцвіла в змінах, з території УРСР, та й серед військових, що пригнічували угорське повстання та Празьку весну, було чимало вихідців з нашої країни. Але ж не лише танки, звісно! На тому ж заводі “Південмаш” збирали ракети, які могли б знищити не одне європейське місто. Цей завод із його смертельною продукцією завжди був справжньою гордістю українців – які там дрони! Коли я навчався в університеті у Дніпрі, головним його факультетом був, звісно, фізико-технічний. На цьому «засекреченому» факультеті готували майбутніх ракетників, серед його викладачів був, звісно ж, і директор «Південмашу» Леонід Кучма. Я жодного разу не чув від своїх ровесників навіть умовної рефлексії щодо їхньої майбутньої роботи, яка б допомагала Кремлю загрожувати неминучою смертю цивілізованому світу. І ось я уявляю конфлікт між СРСР і НАТО і західну ракету, яка точним потраплянням потрапляє в цехи «Південмашу» або в гуртожитки фізтеху. Що б ми всі відчули? Очевидно, саме те, що відчувають у Єлабузі – обурення та ненависть.
Все це означає лише одну річ – горе переможених. Білоруський народ програв свій поєдинок із імперією – і не раз, на жаль. Програв 1994 року, коли більшість жителів незалежної Білорусі проголосували за молодого антикорупціонера Олександра Лукашенка – «нову особу» у місцевій політиці. Програв тоді, коли спробував дати вирішальну битву диктатурі у 2020 році, яка виявилася готовою до відчайдушної боротьби з власними співвітчизниками. З того часу Білорусь за великим рахунком – просто окупована територія. І, можна сказати, її мешканці ще в кращій ситуації, ніж ті, хто опинився на окупованих територіях України – використовують як «гарматне м'ясо» без гучних заяв та спроб шантажу.
Татарстан також програв імперії, хоча на початку 90-х мав величезний потенціал до відокремлення принаймні від радянської Росії. Нині вже мало хто пам'ятає, що 1991 року у Татарстані навіть відмовилися проведення виборів президента РРФСР, а після краху Радянського Союзу Борис Єльцин змушений був підписувати з татарстанським президентом Мінтімером Шаймієвим спеціальну угоду про відносини між Москвою і Казанню.
Однак татарстанські чиновники вирішили, що власна корумпована держава в державі краща за суверенний Татарстан. Я запам'ятав, як під час розмови в казанському Кремлі запитав Мінтімера Шаймієва, чи не боїться він, що в майбутньому Татарстан буде дедалі більше схожим на Росію. І почув у відповідь, що Росія буде схожа на Татарстан. Але Шаймієв прорахувався. З погляду корупції та збагачення еліти – так, Росія стала схожою на Татарстан. Але з погляду національного розвитку Татарстан все більше нагадує “просто” Росію. Ось уже татарська молодь та дрони для російської армії збирає.
Можна спитати, а що було б, якби Білорусь та Татарстан виграли, а не програли? Звичайно, я не віщував би їм безхмарного майбутнього. Бодай тому, що імперія так просто зброї не складає, історичний досвід України це свідчить.
Однак у тих, кого не вдається перемогти, бодай є шанс відбитися і вижити. І робити свій, а чи не чужий вибір.
Джерело: Віталій Портніков, Zbruc
