До третьої річниці повномасштабної навали в Театрі ім. Лесі Українки відіграли ту саму виставу, якою відкривали сезон в травні 2022 року. “Блокпост” – це спогади про першу ніч вторгнення. Добротна драматургія Антона Несміянова, щира гра акторів, режисура Олександра Степанцова, що налаштовує глядача на потрібний рівень тривоги. “Блокпост” – вдалий для театру вибір, щоб нагадати про річницю нашої національної трагедії.
Структурно “Блокпост” – це роуд-муві, дорожня пригода. З єдиною обмовкою, що, зазвичай, герої історій цього жанру подорожують від одного пункту в інший. А тут навпаки – головні герої зустрічають інших персонажів, не залишаючи єдиного міста подій. Напевно, Борхес міг би заперечити, що я плутаю сюжет про пошук з сюжетом про оборону фортеці. Та перед нами так калейдоскопічно-швидко змінюються персонажі, що стирається межа: чи подорожують герої, чи інших притягує цей пуп світу.
На місце подій як надперсонажа вистави вказує і її назва. Це блокпост, острівок умовного порядку. В ніч – що не забуде жоден українець – чергувати на блокпосту залишаються лише літній чоловік (Віктор Алдошин) та його онук-підліток (Олександр Джус). Як і притаманно острову, блокпост знаходиться в інформаційному вакуумі, без зв’язку. Спочатку це не виглядає проблемою, бо до заходу сонця основні хвилювання чергових – лише за онучку, що зараз народжує в столичній лікарні на Дружби народів.
Та коли починається нічна навала рашистів, до блокпоста – ніби метелики на вогник – злітаються нічні стривожені другорядні персонажі. З їх розповідей деталь за деталлю вимальовується картина масштабного лиха, що насувається. Кожен, що прибуває на місце, приносить одну звістку страшнішу за попередню. Ось син з дружиною (Вадим Єрмішин та Таїсія Бойко) вивозять консервацію й діляться новинами “із-за поребрика”: родич у складі колони військових рухається до нас, проривати державний кордон.
Ось літня сусідка (Любов Солодова) прийшла з короваєм зустрічати “асвабодітілєй” та просить діда – людину, що присягала радянській армії – покинути блокпост. Ось пронирливий комерсант (Станіслав Бобко) пропонує онуку виїхати в Європу, розказує про виклики як можливості, й навіть не ображається на зауваження, що a rats run away first (“щури тікають першими”).
Тут і розгублена домогосподарка (Ксенія Ніколаєва) намагається сховатись якнайдалі від великих міст – де можливі бої та обстріли – до тихого передмістя, в Бучу. А ще добровольці (Юрій Кухаренко), військові (Віктор Семирозуменко) й поліціянти (Євген Очаров), які вірять, що вистоять; та насправді ще не здогадуються, з яким імперським злом – що маскувалось під дружбу народів – ми стикнулись.
Я не даремно кажу “ми”, бо в цих діалогах, суперечках, острахах, надіях й розчаруваннях – всі ми тодішні. Ця п’єса цікава як зріз часу. Як нагадування про тих, ким ми були три роки тому. За деякі з озвучених персонажами геополітичних наративів – якби вони з’явились не як художній твір, а як пост у ФБ – сьогодні могли б “постукатись у двері”. Але у випадку “Блокпосту” – не треба винити дзеркало!
Попри архетиповість другорядних персонажів, що прибувають до блокпоста, вони не здаються плоскими чи плакатно-паперовими. Живість персонажів – а з нею й довіра глядача – досягається наявністю в кожного характерної мови, особистих цінностей, деталізованого минулого й навіть сподівань на майбутнє. Додайте до цього талант акторської трупи Театру ім. Лесі Українки – і ви не відрізните персонажів від знайомих, колег чи сусідів. Драматургія Антона Несміянова конфліктна, гостра, а від того спонукає персонажів до постійної взаємодії.
Вдала в “Блокпості” й атмосфера тривожності. Стараннями режисера Олександра Степанцова та сценографки Олени Дробної відчуття неминучої катастрофи півтори години не покидає глядача. Ми ніби знаходимось в оці урагану, де зараз відносно тихо, але біда поруч. Ближче, ніж хотілося та здавалося. Це те відчуття, з яким ми лягали спати та прокидалися в січні-лютому 22-го, з єдиним питанням: нападуть чи не нападуть?
Зараз важко уявити, як сприймалась вистава у травні 2022 року, коли її ставили на відкриті першого з початку повномасштабної війни театрального сезону. Можливо, з того часу вона перетерпіла трансформації, щоб виглядати більш архівним знімком, ніж свіжою відкритою раною. У
будь-якому разі, як і з фотографією, в нас з’являється новий пласт сенсів – ми можемо уявити майбутнє персонажів. Не тільки з перспективи перших трьох місяців навали, а й з глибшої – вже трьох років повномасштабного супротиву. Наново переосмислити правильність чи недоречність виборів персонажів. Й замислитись, як би глядач діяв у ту ніч, якби знав, що буде три роки потому?
Нагадувати про трагедію треба чимось щемкий і якісним. “Блокпост” – в цьому сенсі повністю виграшний варіант. Тут сильна, драматургія, яка дозволяє акторам розкрити себе. Тут вміло нагнічена атмосфера тривожності перед близькою катастрофою. Глядачу легко – хоч і не завжди приємно – впізнавати у героях себе. Єдине, чого не зможе ця вистава, – затьмарити власні флешбеки про страх й розгубленість тієї лютневої ночі. Не зможе вона бути сильніша за особисті спогади кожного з українців про ніч, після якої ми прокинулися незворотно іншими.
Автор: Дмитрий Гелевера
