Відгуків на минулі в Стамбулі переговори між російською та українською делегаціями – безліч. Ні, не так – їх кількість вимірюється тонами. І всі різні. Та здебільшого всі коментатори сходяться на тому, що вони не виправдали покладених сподівань. А чи могло бути інакше?

Але перш ніж почати відповідати на це запитання, розберемося з тим, чому їх проігнорував Володимир Путін, адже можливість випадала унікальна: з’явився б він – і там обов’язково опинився б Трамп, певні більш масштабні домовленості обов’язково були б досягнуті.

Західні оглядачі не можуть осягнути, що Путін – не президент у звичному для них розумінні цього слова.

Але всі, хто дорікають йому за відсутність у Стамбулі, просто не розуміють світогляд російського лідера. Він давно вже не президент – він цар, самодержець, впевнений у тому, що кожен його крок, кожен жест творить історію. А тому царю метушитися недоречно.

І тому він поводиться у повній відповідності з культурним кодом російського самодержавства, геніально поміченим ще Пушкіним у його «Борисі Годунові»:

«Будь мовчазний. Не повинен царський голос

у повітрі губитися марно,

Як дзвін святий, він повинен лише сповіщати,

Великий смуток або велике свято».

За всю історію свого правління Путін жодного разу не виступив з приводу трагічних подій, що відбуваються в Росії в період його «царювання»

Правда, щодо «великого смутку» – це точно не про Володимира Путіна. За всю історію свого правління він жодного разу не виступив з приводу тих чи інших трагічних подій, що відбуваються в Росії в період його «царювання». Пожежі, повені, терористичні акти, техногенні катастрофи – не привід для його появи перед народом.

І навіщо йому ризикувати, зустрічаючись із незручними співрозмовниками, адже трапиться щось – і ані Трамп, ані Зеленський не будуть обережні у висловлюваннях, самодержавний конфуз може статися, престиж корони Мономаха постраждати. Тож його на такі зустрічі не залучиш навіть обіцянками. Проте підписати акт про капітуляцію України в ролі переможця – тут він буде першим. А решта – не справа правління, нехай слуги стараються.

А в Кремлі все гаразд, все гаразд.

Жахливі втрати російської армії Кремль турбують найменше. Якщо взагалі турбують.

Але повернемося до головного питання – чи могла б позиція Росії на обговореннях бути іншою? І чому вона лише повторювала вимоги трирічної давності, ніби й не було героїчного опору Києва російській агресії, ніби Росія не зазнала величезних людських, фінансових та економічних втрат? А це, знаєте, питання дуже суперечливе, в Кремлі ситуація виглядає зовсім інакше, і спонукань припиняти бойові дії як не було, так і немає.

Найперше, втрати людей. А коли це російська влада переймалася? «М’ясні штурми» – так це вкорінено в генетичному коді російської еліти ще з часів Суворова, та й навіть раніше: «Жінки народять нових».

Економічні негаразди? По-перше, в Кремлі вважають, що засоби санкційного тиску вичерпані, і більше вводити не має сенсу, світова економіка не витримає. А те, що є – цілком навчилися обходити. І нехай притік доходів до скарбниці став тоншим – але на ціни в кремлівських їдальнях та розподільниках, а також на прибутки «близького кола влади» особливо не впливає, за все платить населення, а його в Росії сто сорок мільйонів.

Та до того ж кремлівський самодержець абсолютно впевнений, що західні компанії, які покинули Росію, чекають не дочекаються дозволу повернутися назад.

Йому регулярно інформують про поточні справи, чи може ж простий люд обманювати монарха у звітах? Тому, коли він заявляє про розгляд можливостей для повернення західних фірм до Росії, а Москва обмірковує питання “дозволити їм повернутися чи ні” – він говорить абсолютно відверто. Саме такий образ існує у його свідомості.

Західні обмеження на прибутки найближчого оточення лідера держави не мають суттєвого впливу, оскільки всі витрати покриває населення.

Просування в Україні та стабільність ЗС РФ

По-друге, незважаючи на всі очевидні труднощі та недоліки, Росія демонструє прогрес в Україні, і на даний момент не існує факторів, які могли б критично вплинути на боєздатність її армії: надходження особового складу є стабільним, техніка та боєприпаси надходять до військ безперебійно.

Таким чином, з цих позицій у Кремля все гаразд, і навіть більше. А з системною кризою, в яку неухильно занурюється російська економіка, і тривожні сигнали якої давно перетворилися на гучний дзвін, допомагає впоратися захисний психологічний механізм.

Заперечення реальності

Закрий очі – і кризи не існує.

Майже будь-яка сфера та галузь людської діяльності у сучасній Росії перебуває у стані “негативного розвитку” – але як у Кремлі, так і на рівні звичайних громадян масштабність кризи та її системність не помічається. Найпростіше, звісно, пояснити це нестачею критичного мислення – але насправді все складніше і простіше водночас. По-перше, кризові явища наростають поступово, а тому – не так помітно, щоб раптово злякатися загальної картини.

Пріоритети відбудови та руйнування

Немає часу відбудовувати власні міста, потрібно бомбардувати чужі.

По-друге, будь-яка більш-менш нормальна людина намагається “відійти” від стресу – тобто включає “режим страуса”. Заховай голову в пісок – і кризи не існує, є лише “тимчасові труднощі”, створені “анонімними недоброзичливцями”.

Дане віддалення зазвичай обумовлене тим, що людина (як окрема особистість, так і в рамках великих соціальних спільнот) просто уникає будь-якої послідовної оцінки подій, захищаючи свою психіку від постійного негативу.

Це природна реакція з погляду психофізіології, оскільки стрес завжди супроводжується виділенням гормону кортизолу, який підтримує мобілізаційні можливості організму, але тривала дія цього гормону пригнічує всі органи та системи людини.

Тому не помічати кризи та рішуче заперечувати її існування – притаманно як звичайним громадянам, так і представникам влади, адже незалежно від їхніх самопереконань, вони не є надлюдьми, а люди – як усі інші, хоч і з викривленим розумінням добра та зла.

Усвідомлення цих беззаперечних фактів про ментальність кремлівської еліти та сучасної Росії може вразити деяких. Проте, сподіваюся, це допоможе позбутися хибних уявлень та призведе до більш об’єктивної оцінки ситуації. Кремлівське, візантійське розуміння самодержавства не зникло, хоча й є глибокою застарілістю, але в сучасних умовах воно розквітло буйним цвітом.

Тому кожен, хто намагається знайти в ньому раціональне зерно, повинен це враховувати. І не відчувати розчарування, адже важко очікувати розсудливості, коли стикаєшся з частково модернізованим, але все ж таки мисленням, що сягає корінням у віки, помноженим на сучасні психологічні маніпуляції.

Share.
Exit mobile version