Навесні 2022 року, коли санкційна епопея проти федерації тільки починала формуватися, десь у Європі чи Штатах відпрацьовувалась загальна стратегія санкціонування та були позначені точки, куди завдаватиметься максимального тиску, куди – помірного, а які зовсім чіпати не варто. Це зараз, вже через два з лишком роки, можна говорити про те, що спрацювало, що не спрацювало і чому так сталося. Тоді ж усе робилося «з аркуша» і тому багато питань так і залишилися відкритими, а частина – програлася не так, як це уявлялося з самого початку і здебільшого тому, що було пом'якшено у критично важливих місцях.
Як приклад відлуння тієї епопеї можна привести «заклопотаність» Вашингтона про те, що удари ЗСУ по російських НПЗ призведуть до зменшення на ринку нафти, а отже, і до зростання цін. Мені довелося читати обґрунтування такої позиції і довелося зробити висновок про те, що насправді причина була зовсім іншою, а занепокоєння про скорочення поставок нафти було придумано просто на ходу. Загалом, передбачалося, що постоли повезуть нафту до Сибіру, на НПЗ, що діють, і тому… загалом там було таке марення, що без вживання текіли або міцніших напоїв, здолати таке просто неможливо.
У результаті все пішло за цілком передбачуваним та логічним сценарієм. Тими обсягами нафти, які не змогли прийняти НПЗ, почали затоварювати сховища, які також перебувають під потенційною загрозою і тому її погнали на експорт, що призвело до рекордного зростання її вивезення із федерації. Загалом у Штатах або побачили, що офіційна версія занепокоєння не працює і її зняли з інформаційного простору, або було ліквідовано фактичну причину, але тепер про це намагаються не згадувати. І коли полетіло черговими НПЗ, вже ніякої стурбованості не виникло.
І ось 2022 року все працювало приблизно в цьому ключі. Власне, наголос було вирішено зробити на нафті, але санкції виявилися половинчастими саме з тієї причини, яка описана у ситуації з НПЗ. Вирішили, що вилучення з ринку тієї кількості нафти, яку Росія експортувала на 2022 рік, призвело б до різкого зростання ціни палива, з усіма наслідками. Тоді й була придумана схема, в рамках якої повного ембарго не було накладено, а були відпрацьовані заходи, спрямовані на те, щоб зрізати верхівку прибутку, що отримується від торгівлі нафтою. Як це працює чи не працює, всі чудово бачать, але в даному випадку нафта є лише тлом для іншого пункту, який бурхливо дебатувався два роки тому.
Йшлося про газове ембарго і тоді низка європейських країн стала в опозицію цією ідеєю. Особливо проти були Італія та Німеччина – найбільші споживачі газпромівського газу у Європі. Загалом газ був виключений навіть із поля обговорення санкційного тиску на Москву. Про Італію ми чули менше, а ось Німеччина тоді робила заяви про те, що вона може не витягнути, якщо різко відмовитись від російського газу.
Але за фактом, саме Німеччина досить швидко зістрибнула з газової голки Путіна і вже до зими 2022-23 років виявилася спроможною протягнути до весни взагалі без російського газу. І це при тому, що Берлін традиційно відмовляється від газової унії з Польщею, яка неодноразово повідомляла партнерів про те, що може стати транзитером газу і для них, оскільки стала своєрідним хабом, маючи газопровід з Норвегії, а також ЗПГ термінали. Натомість Німеччина швидко влаштувала інтерконектор у Францію та отримала доступ до її газових терміналів на північному узбережжі та почала стрімко будувати власні регазифікаційні заводи для прийому ЗПГ.
У результаті, напевно, несподівано для самої себе, Німеччина опинилась у тій ситуації, яку мали забезпечити аж три енергопакети законів ЄС, які мали забезпечити диверсифікацію та демонополізацію газового ринку Європи та Німеччини – насамперед. Те, що безуспішно товклося півтора десятки років, було пройдено менш як за рік після початку широкомасштабної війни в Україні. І коли прийшло усвідомлення цього кричущого факту, напевно постало питання про те, що ці півтора десятки років робила фрау Меркель, якщо питання вирішується швидко і конкретно, між опалювальними сезонами?
Але Німеччина була північним флангом газового наступу Путіна, а Італія була південним флангом. Все те, що Путін тягнув до Туреччини, в основному було розраховане на те, щоб дійти до Італії, скуповуючи шляхом трубопроводи, розподільні потужності та газосховища. Путінський друг, нині покійний Сільвіо Берлусконі, зробив йому зелену хвилю для цієї експансії, ніж Путін і скористався. Тому Італія була не менш залежною від російського газу ніж Німеччина.
І між іншим, саме у випадку з Італією все виглядало зовсім підозріло, оскільки Північна Африка, до якої від Італії – рукою подати, багата на запаси газу і загалом, сама географія говорить про те, що маючи під боком Алжир та Лівію, газове питання можна закрити без жодних проблем. А з урахуванням того, що сусідні Франція та Греція мають не соромну кількість терміналів щодо прийому ЗПГ, то ця тема для Італії взагалі не повинна була мати присмаку кислих щей, але подібно до німецького Троянського коня Меркель, Берлусконі був Троянським конем для Італії.
Зрозуміло, що того ж таки 2022 року саме позиція цих двох країн стала вирішальною під час виведення російського газу з-під санкційної бази. Але зараз це питання виникло повторно і за аналогією з нафтою, санкції пропонується застосувати на газ, який перевозиться танкерами, не чіпаючи трубопровідний. В даному випадку, до 14-го пакету санкцій пропонується включити ЗПГ. Власне кажучи, добре вже те, що саме це питання взагалі було поставлене в практичну площину, оскільки раніше воно навіть не виникало і не обговорювалося.
І ось під час обговорення цього питання, Італія просигналізувала, що вона повністю звільнилася від російської залежності, щодо поставок газу і тепер не заперечуватиме проти введення санкцій на російський ЗПГ. Під час обговорення цього питання на засіданні Європейської комісії міністр енергетики Італії Джильберто Пікетто-Фратін заявив наступне:
«Італія зараз може взагалі обійтися без російського газу… Ми диверсифікувалися; Ми маємо різні джерела, і ми маємо регазифікаційні термінали, тому у нас достатньо запасів, щоб розслабитися».
Як виявилося, і для вкрай залежної від Газпрому Італії знадобилося не 10, 15 чи 20 років для диверсифікації свого газового імпорту, а лише два роки. За цей час вдалося скоротити споживання російського газу з 43% у 2020 році, до 5% у минулому. А за такої частки російського газу від нього можна зовсім відмовитися і закупорити ці можливості законодавчо, навіть особливо не напружуючи своїх сил. Загалом, як не крути, а багатоходівник і тут усіх переграв.
Джерело: Anti-Colorados, Defence-Line.
