Парадокс: Володимир Путін не любить Володимира Леніна, і лає його, і навіть виправляє його помилку в Україні. Але це не заважає Володимиру Леніну бути дуже популярним.
Недавній опитування «Левада-центр» показав: популярність Леніна серед росіян зростає, і майже половина населення нашої великої батьківщини вважає, що дідусь так і має лежати в Мавзолеї. Дідусь так і лежить, а популярність дідуся зростає, що, звичайно, не може не нагадати нам архетипового нашого Ємелю на грубці.
Попереднє зростання популярності Леніна я добре пам'ятаю, я був дитиною, але вже достатньо підросла, щоб слухати, про що говорять дорослі. Був початок 1980-х років, країною нескінченно довго управляла одна і та ж людина, країна була закрита від усього навколишнього світу і вела ідіотську війну в сусідній країні, пояснюючи необхідність цієї війни протистоянням зі Сполученими Штатами Америки.
Одним словом, все було приблизно як зараз, тільки ціна на нафту була вдесятеро нижча, і тому (ну не тільки тому, звичайно) в магазинах не було штанів та ковбаси.
У цих умовах почала чітко зростати популярність Леніна, хоч він і тоді лежав просто в мавзолеї, консервований дідусь, і нічого для своєї популярності не роблячи.
Мій дядько, полковник Генерального штабу, приходив з роботи і розповідав, як до них у Генштаб приходив інструктор з Інституту марксизму-ленінізму та розповідав про Леніна. Мовляв, коли у важкі революційні роки серед членів Раднаркому розподіляли картоплю, то кожному давали по мішку, а Леніну виписали два мішки та ще мішок виписали ленінській дружині Надії Крупській. А Ленін, мовляв, виправив навпроти свого прізвища два мішки на один мішок, а Крупську, мовляв, зі списку викреслив і приписав: «У Раднаркомі не перебуває». Цю байку про Леніна полковник Генштабу розповідав на повному серйозі, а всі довкола кивали і теж хотіли бачити в Леніні втрачену якусь справедливість.
Мій батько був робітником, і в нього на підприємстві в ті роки теж відкрився гурток з вивчення Леніна. А мама була лікарем, але гурток із вивчення Леніна відкрився і в неї в лікарні.
А драматург Михайло Шатров у роки написав про Леніна п'єсу «Так переможемо». П'єсу поставили в Художньому театрі, Леніна грав Олександр Калягін, і публіка валом валила на цей спектакль, бачачи в ньому щось обнадійливе, хоча в сенсі історичної достовірності п'єса була повною ахінею.
Ленін, одним словом, багато в чому тому, що просто лежить у мавзолеї і нічого не робить, традиційно втілює багатьом росіянам якусь магічну надію. Людські душі в Росії якось так влаштовані, що наполегливо плекають мрію про якесь Світле Майбутнє (або Прекрасну Росію майбутнього, в термінології блаженної пам'яті Олексія Навального). В утопічній цій країні можна нічого не робити, а їжа, одяг, дах над головою та ліки – більш-менш їсти. Самі собою. І більш менш панує справедливість, яка полягає в тому, що люди, які мають чимось видатним (багатством, талантом, красою, сексуальністю), не демонструють своєї переваги, а насолоджуються їм таємно.
Ленін є символом цієї мрії з тієї простої причини, що правив недовго, встиг пообіцяти та розпочати утопічні реформи, але не встиг привести їх до логічного безглуздого та жорстокого результату. Або іншими словами, всі інші правителі правили так довго, що встигли набриднути і насвинячити, а Ленін набриднути не встиг і хоча насвинячив, але наступний за ним товариш насвинячував настільки грандіозно, що ленінське свинство вже ніби й не вважається. Хоча, звісно, вважається.
Про Світле Майбутнє інтуїтивно зрозуміло, що воно неможливе, що треба працювати, інакше не буде ні їжі, ні одягу, ні даху, ні ліків. Тому росіяни плекають мрію про Прекрасну Росію майбутнього, покладаючись на диво. Як може статися те, що неможливе?
Дивом!
Для очікування дива необхідна якась магічна постать – воскреслий бог, прихований імам … Або живий мертвий посеред головної площі країни – ось він повстане одного разу, і тоді ого-го! Всі знову нас одночасно любитимуть і боятимуться, і робити нічого не треба буде, і все буде задарма, а безсовісна злодія та гидкі збоченці ховатимуться за високими парканами в Барвіху та сидітимуть тихо.
Джерело: Валерій Панюшкін, The Moscow Times.