Останні кроки російської дипломатії лише підтверджують той напрямок, який Володимир Путін обрав з початку війни проти України. Це курс на жорстке знищення української державності та нав’язування Заходу, насамперед США, нової геополітичної дійсності – поділу світу на сфери впливу.
Путін конструює сприятливу для себе перспективу завершення війни в Україні.
Путін прагне стати архітектором нового світового ладу, де пострадянський простір та країни Східної Європи опиняться у його сфері контролю.
У грудні 2021 року Москва висунула ультиматум НАТО – відкат до кордонів 1997 року. Цей документ відкрито зафіксував наміри Кремля.
Жоден вітер не буде попутним
Путіну слід віддати належне: він послідовний. Він знає, чого бажає, уявляє параметри своєї «перемоги» та систематично діє для її досягнення. Це різко контрастує з поведінкою західних лідерів, які за три роки так і не змогли виробити спільну стратегію опору. Вони продовжують відкидати кроки та заяви Кремля, вважаючи їх «максималістськими» та припускаючи, що Путін насправді хоче меншого – з ним, мовляв, можна буде узгодити умови.
Ах, це вічне прагнення Європи «домовитися» з хижаком…
Але, як казав Сенека, «якщо не знаєш, куди плисти, жоден вітер не буде попутним». І ось результат – черговий провал західної дипломатії: ультиматум європейських країн про 30-денне безумовне перемир’я залишився без відповіді. Путін не став відкрито відхиляти його, не тому що злякався санкцій (про які ніхто й не згадав після закінчення терміну ультиматуму), а тому що йому було важливо не виглядати явним противником миру.
Замість цього Кремль запропонував відновити переговори в Стамбулі – неформальний реверанс у бік миру, який, насправді, став елементом дипломатичної гри.
Володимир Путін демонструє нібито прагнення до врегулювання, чудово розуміючи, що провідні країни Заходу втрачають рішучість, ледь почувши чарівне слово «переговори».
Дональд Трамп, як і передбачалося, підтримав пропозицію Кремля, фактично знівелювавши зусилля європейських держав та України. Європейці були розчаровані, санкції не надійшли, і навіть їхня загроза виявилася порожньою.
Чи можливо було серйозно сподіватися налякати порожніми погрозами деспота, який четвертий рік поспіль безжально знищує людей? За роки війни західні дипломати та політики так і не усвідомили, з ким мають справу.
Пастка переговорів
Результат? Переговори у Стамбулі не дали жодних результатів – Москва висунула ті ж самі категоричні вимоги, що й навесні 2022 року. Київ, звісно, не може на них піти. Проте росіяни досягли важливого успіху – вони втягнули українців у процес, хоч і безрезультатний, але який дозволяє їм говорити про «мирну ініціативу». Наступна зустріч у подібному форматі вже запланована на червень. Путін продовжить використовувати переговори як засіб імітації: «Ми ж ведемо діалог, отже, не можна на нас тиснути санкціями, це зруйнує мирний процес».
А вихід України з переговорів автоматично стане аргументом для звинувачень у «ескалації» – як з боку прихильників Трампа в США, так і від російських «антивоєнних» діячів, які в унісон співають про «війну до останнього українця».
Проте мета Путіна – зовсім не перемир’я. Він не зацікавлений у жодному припиненні вогню. Його розрахунок, очевидно, простий: ситуація всередині Росії стабільна, економіка функціонує, репресії придушують невдоволення, Китай та Індія продовжують з ним торгувати, Іран та Північна Корея регулярно постачають озброєння. Добровольці на фронт не перенаправляються. Втрати величезні, але їх вдається компенсувати.
Україна ж виснажується – людські ресурси обмежені, залежність від Заходу критична. Підтримка США під питанням, а Європа не в змозі її повністю компенсувати.
І наявна підтримка ледь дозволяє стримувати натиск.
У володаря Кремля є підстави вважати, що протягом року або півтора він зможе остаточно змінити перебіг війни. Якщо так – навіщо надавати Україні затишшя у вигляді припинення вогню? Воно невигідне та небезпечне: громадська думка сприйме його як початок примирення, і відновити бойові дії буде важче – психологічно та політично. Тим більше, що той, хто порушить угоду про припинення бойових дій, ризикує здаватися не надто «доброзичливим».
Саме тому жодне припинення вогню не потрібне кремлівському правителю. Йому потрібна його перемога.
Перерозподіл світового впливу
Розчарування західних «миролюбців» фактичною відмовою від припинення вогню важко осягнути – адже ніхто серйозно не змушує його йти на примирення. Військовий опір України та обмеження Заходу недостатні. Володар Кремля розуміє: Захід прагне вийти з конфлікту без втрат, а це неможливо. Це не суперечка, де можна знайти рішення у так улюбленому європейцями форматі win-win – «перемога без переможених», це війна, де перемога однієї сторони означає поразку іншої. І поки це не буде усвідомлено, перемога кремлівського правителя можлива.
Колишній президент США, очевидно, цього не усвідомлює. Він продовжує вважати, що Україна та Росія – рівноправні учасники конфлікту, що володареві Кремля потрібна сама Україна або хоча б частина її території. Проблема в тому, що він вважає, що бореться не з Україною, а із Заходом, який використовує Україну як посередника. У його світогляді васал не може бути рівним своєму пану. Тому він і не має наміру зустрічатися із українським лідером – лише якщо той капітулює, а будь-які контакти з представниками України здійснюватимуться через осіб на кшталт Володимира Мединського з відповідним наслідком.
Володаря Кремля цікавить зустріч із колишнім президентом США, щоб домовитися про «розподіл світу». Ще у 2019 році він пропонував провести саміт постійних членів Ради Безпеки ООН – ніби з 1945 року нічого не змінилося, не з’явилися нові потужні держави, в тому числі ядерні.
У цьому полягає його уявлення про нову глобальну структуру: декілька «значних країн» вирішують долі світу замість усіх інших.
Путін розглядає Трампа як політика, здатного погодитися з подібним підходом. Проте, для зустрічі Москва чекає «дозрівання» Трампа – тобто готовності цілковито прийняти путінську логіку та погляд на світобудову. Наразі такої згоди немає, Кремль відмовляється від саміту, стверджуючи, що «час не настав», що така подія вимагає тривалої серйозної підготовки та іншого.
Що може змінити обставини? Лише усвідомлення Путіним та російською керівною верхівкою неможливості досягнення поставлених завдань та згубності для них самих продовження обраного політичного шляху. А цього можна досягти лише «миром через міць» – масштабною військовою підтримкою України, потужним політичним і військовим тиском, суворими економічними обмеженнями, цілеспрямованою роботою з підриву путінського режиму зсередини та ізоляцією Росії на міжнародній арені. Це потребує комплексної стратегії та політичної рішучості.
На даний момент Захід ні того, ні іншого не продемонстрував. Отже – війна триватиме.
