Експлуатація історії як окремими політиками, так і цілими політичними групами є невід'ємною частиною широкої практики імперіалістів. У разі історія переходить із розряду наук до розряду інструменту пропаганди. З її допомогою виправдовують акти агресії, теракти, експансії, окупацію чужих територій та інше.
З одного боку, історія має вчити людей на помилках минулого, але в руках шовіністів її девізом стає “можемо повторити”. Парадокс полягає в тому, що найчастіше експлуатуючи історію, агресор сам того не помічаючи стає її заручником, приреченим на ті ж помилки.
Цей аргумент чітко простежується у риториці та діях керівництва Російської Федерації. Наприклад, у квітні 2014 року Путін на офіційному рівні вперше заявив, що південно-східна частина України є історичним регіоном Росії під назвою Новоросія. Тим самим стартувавши історичному обгрунтуванню наступної агресії.
Стратегічна важливість північного Причорномор'я для Росії проявляється у XVIII столітті. Цар Петро мріяв вивести країну із консервативного ізоляціонізму та провести європейські реформи. Для цього були потрібні ресурси і нові торгові маршрути, а також флот. З метою виходу до Балтійського моря Росія вела війну з Королівством Швеція, а для виходу до Чорного, з імперією Османа та їх васалом – Кримським ханством.
У ході серії з п'яти російсько-турецьких воєн протягом усього століття до Росії поетапно відходять території Приазов'я, північного Причорномор'я та Бессарабії. При цьому після кожної вдалої кампанії підписується мирний договір та відбувається закріплення територій (на зразок Мінськ-1, Мінськ-2 тощо). Через якийсь час після відновлення Росією сил війна відновлюється під черговим приводом.
Найбільших успіхів у територіальній експансії Росія досягла за Катерини II, під час походів Румянцева, Потьомкіна та Суворова. Але, отримавши вихід до Чорного моря, Росія усвідомила, що це не дає їй свободи морської торгівлі, оскільки протоки Босфор і Дарданелли повністю контролюються Імперією Османа. І війни з Туреччиною тривали до Першої світової війни включно. В одній із них (війна 1877-1878) російські війська дійшли до самого Стамбула (Константинополя).
Варто зазначити, що в рамках доктринальної концепції “Москва третій Рим”, Росія ніколи не відмовлялася від претензій на Константинополь. І тому є дві причини: перша – це економічна (контроль за виходом у Середземне море), а друга – ідеологічна (Російська православна церква активно просуває ідею звільнення православних святинь від володіння Туреччиною).
Якось, коли я ще навчався у військовому ліцеї, нас відправили на екскурсію до Святогірської Лаври (Донецька область). У ході екскурсії один з ченців нам став “втирати” про пророцтво, що буде російський цар, який звільнить Константинополь, і в соборі Святої Софії (зараз мечеть Айя-Софія в Стамбулі) задзвенять дзвони. Чи варто говорити, що всі ці пророцтва російської церкви є таким самим інструментом пропаганди, як і історія шовіністів.
Будучи психопатом за вдачею, що захоплюється історією, ймовірно Путін мріє про її повторення, забуваючи при цьому народну мудрість: “Двічі в одну річку не ввійдеш”. Роки ізоляції занурили вище військово-політичне керівництво в альтернативну реальність XVIII століття, де норми міжнародного права це лише тимчасове співвідношення сил сторін, зафіксоване на папері. Але світ змінився… І можливо, Росія виграє ще не одну битву, але війну вона вже програла!
Джерело: Дмитро Михалєв, «Обозреватель».