Сандармох – урочище в Карелії, де були катовані культурні діячі, яких згодом назвуть “Розстріляним відродженням”. Режисер Мірес Пенюшкевич нагадав про національну трагедію однойменною пластичною виставою. Актори культурно-соціального проєкту “Сплетіння” безслівно проводять глядача із сонного мирного життя до Соловецьких табору та карельського урочища.
Існує міф, що режисера Леся Курбаса та драматурга Пантелеймона Куліша розстріляли в Сандармоху – задля економії набоїв – однією кулею. Їх дійсно вбили в один день – 3 листопада 1937 року.
Але головний кат Михайло Матвєєв з двома шкільними класами освіти навряд чи б парував театралів Курбаса та Куліша, письменників Зерова та Підмогильного, істориків Грушевського та Яворського. При нормі до 250 розстрілів на день професійний кат Матвєєв не міг собі дозволити таких театральних жестів, як одна куля на двох.
Жертв привозили партіями по сорок. Зв’язаними та оглушеними засуджених кидали в ями чотири на чотири у два метри завглибшки. На дні одним точним пострілом у потилицю Матвєєв або його помічник Георгій Алафер приводили вирок у виконання. За тиждень з 27 жовтня по 4 листопада конвеєрним методом було страчено 1111 в’язнів Соловецького табору.
Кінцівку “Сандармоху” ми знаємо ще до початку вистави. Те, що ми побачимо на сцені Культурного центру “Арт-Братислава”, – чиста трагедія, без жалю ні до її героїв, ні до глядача.
Постановник Мірес Пенюшкевич подає свою версію трагедії в пластиці, мов годину мовчання в пам’ять за загиблими. Вистава поділена на розділи-етюди: Мирне життя – Наближення катастрофи – Арешт – Соловецький табір – Урочище. Кожна з частин має оригінальний настрій, що передається грою світла, аудіосупроводом композитора Антона Байбакова, ретельно підібраними костюмами та реквізитом.
Та головним спецефектом вистави – особливо пластичної – завжди є актори. Завдяки виразній хореографії Микити Шершньова актори можуть демонструвати талант без слів. Запам’ятовується трансформація героїні Вікторії Жембровської з беззахисної матері до безжальної наглядачки. Викликає повагу вибір героя Данили Соломяного: навіть в очікуванні найгіршого дотримуватись принципів людяності. Чіпляють стильні шкіряні образи НКВСників Назарія Норчука, Діни Слищенко та Мар’яни Солодовнік; від їх садистських жорстоких ігор неможливо відвести погляд. На противагу спонукають до жалю “голодні” етюди ув’язнених: Баранової Олександри, Рогози Романа, Синельникової Анастасії, Лавденко Вероніки, Ільницького Федіра, Гарвасюка Євгенія, Сілакова Андрія. Сценічним персонажам щиро співчуваєш або ненавидиш їх, бо актори й в мовчанні вміло транслюють передчуття неминучої трагедії.
Навіть без тексту Пенюшкевичу вдається закласти у постановку глибоку драматургію та обіграти низьку тем, що актуальні й для сьогодення. Тікати від катастрофи чи перечекати? Підкорення чи супротив? Що треба забрати у людини, щоб вона зламалась? А що треба пообіцяти зламаній людині, щоб вона прийняла сторону сили? Часом на ці питання вистава дає неприємні відповіді. Але ж трагедія як жанр менш за все переймається комфортом глядача.
Заголовне урочище Сандармох з’являється – як і в житті його жертв – лише в останній сцені. Та як символ неминучості катастрофи урочище ментально присутнє під час всієї вистави. Тому вдячен режисеру за імпульс до глибшого занурення в обставини трагедії “Розстріляного відродження”. Вистава “Сандармох” вчасно нагадує про знакове місце, в якому фізично осиротіла наша культура.
Бо зараз російські політики та історики – на чолі з міністром культури Мединським – намагаються відбілити цю гнилу сторінку історії росії. Серед жертв розстрілів старанно відшукуються ті, кого б потенційно могли катувати карельські партизани (тобто, російські окупанти Карелії). Проти історика, що знайшов поховання у 1997 році, Юрія Дмітрієва ведеться багаторічне слідство, а його колега – доглядач меморіалу Сандармох – Сергій Колтирін помер у в’язниці. Та завдяки зусиллям цих та інших дослідників ми знаємо імена катів, що безпосередньо знищили наше Відродження.
Якщо хтось вірить у карму та справедливість, зазначу, що офіцерів НКВС Матвєєва та Алафера неодноразово представляли до держнагород за професійну діяльність. А закінчили життя кати у власних ленінградських квартирах – виданими державою за сумлінну працю – поважними пенсіонерами за 70 років.
Вистава Пенюшкевича “Сандармох” створена на високому художньому рівні, з вражаючою – хоч і безслівною – грою акторів та витонченим символізмом. Окрім художніх принад, “Сандармох” – це нагадування, що відбувається, коли інтереси Системи стають важливішими за права окремого громадянина. Ми можемо тільки здогадуватись, як би виглядала зараз українська культура, якби в’язнів Соловецького табору – який хотіли “розвантажити” – амністували. Та державі ці в’язні здалися потенційно небезпечними, а тому Система перестрахувалася. І тепер ми можемо достеменно назвати ціну цієї державної обачливості – ім’я кожного з 1111 засуджених, кого за один осінній тиждень поглинула земля Сандармоху.
