Цього року до сотні найвпливовіших людей світу за версією журналу “TIME” потрапила Юлія, вдова померлого за досі не встановлених обставин у російській в'язниці російського опозиціонера Олексія Навального Юлія.
Вона очолила категорію “Лідери” та потрапила на обкладинку. Віце-президент США Камала Харріс відзначила мужність нинішньої обраниці. Мужність пані Навальної полягає в тому, що вона засудила брехню та жорстокість російської влади на Мюнхенській конференції безпеки.
Майже в унісон із проголошенням вдови Навального “головним лідером 2024 року” оголосили програму Каннського кінофестивалю. В основному списку претендентів знову Кирило Серебренников з художнім фільмом “Лимонов. Балада про Едічко”. І знову – Сергій Лозниця із документальним фільмом про російське вторгнення в Україну The Invasion (“Вторгнення”). Кінопродюсер Михайло Майліс написав, що команда працювала над фільмом два роки, щоб зняти стрічку про “дорогий та мужній український народ”. За його словами, для зйомок “проїхали всю Україну”.
Ось так виглядає come back російського порядку денного на впливові майданчики та відповідно – у позитивне інформаційне поле.
Ще рік тому на відкритті Каннського фестивалю зірка світового кіно Катрін Денєв читала зі сцени вірш Лесі Українки. Це явний жест підтримки України, що воює, і не єдиний: згодом актриса начитала аудіоверсію поетичної книги Любові Якимчук “Абрикоси Донбасу”.
А позаминулого року Серебренников і Лозниця ображалися у тих Каннах на прямий і опосередкований бойкот російської культури. Більше того: режисер стрічки про “дорогий та мужній український народ” публічно засудив цей бойкот, водночас знецінивши українську. За що його оперативно виключили із членів Української кіноакадемії. Що дало режисерові, який наполягав і наполягає на причетності українців до єврейських погромів під час Другої світової та розстрілів у Бабиному Яру, вилити у бік України чергову порцію російської отрути.
Розбирати ці та подібні кейси можна довго. Але висновок буде однаковий: на Заході з упертістю кіношних божевільних вчених намагаються розгадати загадки російської душі, що декларуються самою Росією. Третій рік масштабного вторгнення в Україну, щоденні обстріли, щоденна загибель від “духовних” російських бомб та ракет українських громадян, серед яких давно не рідкість немовлята, кадри з Бучі та Ірпеня тощо ключ до розгадки не дали. І не дадуть.
Знаєте, чому? Бо з 40 відомих з 1910 до 2021 року екранізації роману Льва Толстого “Анна Кареніна” всього 10 власне російських. Голлівуд та Британія створили по 5, Франція – 4. Нема рації перераховувати інші країни, чиї кінохудожники перенесли цей твір російської класики на екрани, хоча серед них навіть Венесуела.
Натомість є сенс наголосити: за винятком класика англійської літератури Вільяма Шекспіра, жоден інший твір так часто не втілювався в кіно. Це стосується навіть класичних творів інших країн. У тих же США так не екранізують Вільяма Фолкнера, Марка Твена або Френсіса Скотта Фіцджеральда як Толстого. А у Франції немає стільки екранних переспівів Олександра Дюма.
Існує лише один приклад екзистенційного позитивного впливу Росії на західний світ. Насамперед, через культуру – на інші сфери життя, включаючи політичну. Там, де мертвий Толстой і живе Серебренников – культура, там Юлія Навальна – політичний лідер. Хоча її політична вага після смерті чоловіка в Україні справедливо ставиться під сумнів, для Заходу пані Навальна – та Росія, яку там хочуть чути, бачити і зовсім не хочуть втратити.
Зупинимося трохи на фільмі про Едичку Лімонову, він же – уродженець Харкова Едуард Савенко.
Націонал-більшовик, серед вихованців якого – Захар Прілєпін, російський військовий злочинець. Загалом, за Савенко-Лимоновим тягнеться величезний шлейф усього, що неприйнятно в цивілізованих суспільствах. Однак фільм про нього Канни радісно прийняли.
Справа в тому, що радикал, українофоб і загалом за життя анзизахідник Едічка – жертва путінського режиму. На Едуарда Веніаміновича за життя порушили кілька справ за тероризм – у Росії за тероризм, ага! – оголосили у розшук і навіть протримали за ґратами у 2002-2003 роках. Так само як “пришили” справу Кирилу Серебренникову, хоча цю жертву режиму тримали під домашнім арештом. Але тут не все. За СРСР Савенко-Лимонов був політичним емігрантом і жив у Парижі. Де й написав свій перший роман “Це я – Едічко!” З приходом так званої “перебудови” її головний рупор журнал “Вогник” за редакцією українського радянського поета Віталія Коротича опублікував з Лимоновим велике інтерв'ю під заголовком “Розмова з нормальним письменником”.
Отже, для тих на Заході, хто надає майданчики як живому Серебренникову, так і давно померлому Лимонову, вони й подібні до них – вигнанці, борці з авторитарним, читай – червоним російським режимом. Буквальний аналог “білої” еміграції. Тієї найбілішої гвардії, описаної Михайлом Булгаковим, ще одним визнаним за кордоном класиком.
Після остаточної перемоги Червоної армії та встановлення радянської влади та диктатури з'явився термін «білоеміграція». Переважно з Росії емігрували дворяни з родоводу, військові, інтелігенція, підприємці. Вони об'ємно та драматично представлені ще в одному радянському фільмі за творами Булгакова – “Біг”. І карикатурно – у підлітковому пропагандистському бойовику тих самих часів “Корона Російської імперії”.
Нинішня російська еміграція займається рівно тим, що білоемігранти сто років тому. Об'єднуються, створюють так звані опозиційні видання, розвивають так звані опозиційні телеканали на кшталт “Дощу”, відкривають в інтернеті персональні канали та звідти критикують путінський режим. Ось вона, та сама мужність, про яку писала Камала Гарріс, згадуючи Юлію Навальну. Ось за що сто років тому західні лідери думок полюбили білоемігрантів, усю ту білу гвардію, яка сумувала за втраченою Росією і присягалася відродити в якомусь вигляді. Чи то у форматі монархії, чи то у парламентському варіанті.
Насправді ж для Європи та Америки підтримувати “Білу гвардію 2.0” означає готувати якусь чергову екранізацію “Анни Кареніної”. Вірити у якісь цивілізаційні перспективи майбутньої, нової Росії. Коли своєю смертю помре Путін, застрелиться Шойгу і втече до Білорусі чи ще кудись Медведєва. Тоді на їхнє місце прийде…
Хто? Точно не Юлія Навальна, Юлія Латиніна, Борис Акунін чи Максим Кац. Від них і подібних до них не варто очікувати будь-яких активних дій. Так само як білоемігранти не могли, не мали фізичної можливості змінити владу у Кремлі. Щоб це зробити, слід визнати патологічну хворобу Росії, яка вразила цю територію та жителів ще з часів Івана Грозного, якщо не раніше. Визнати мають не Захід чи Україна – з діагнозом мають категорично погодитись Юлія Навальна, Кирило Серебренников, Сергій Лозниця, Гарі Каспаров, Андрій Макаревич, Павло Дуров, Леонід Парфьонов, Юрій Дудь – список можна і треба продовжувати. Тільки їм простіше залишатися у статусі білої гвардії.
Джерело: Андрій Кокотюха, «Еспресо»