Щиро кажучи, боюся лягати спати. Ось уже третій рік, як до мене пристав цей гнітючий страх. Вдень начебто легше. Бачу небо, сонце жовте та кулясте, будинки з синіми та теракотовими дахами. Навколо звуки: людська та пташина говірка, клаксони авто. Дурної ночі все інакше. Небезпека виникає з півночі та сходу, ховається за кожним кутом, хмарою, кутом. Ось і сьогодні прокинулася від скиглення сирени і до ранку не стуляла очей.
Лягаємо з дочкою о 21:00. Тільки починаємо спати, як якась жінка поверхом вище починає прибирати. Обидві відразу прокидаємося, тому що звучання пилососу спросоння нагадує ракетний свист.
Раніше літаки вважалися звичайним явищем. Вони щодня малювали над головою всілякі лінії: тонкі ниткові та товсті мотузкові. Лінії заплутувалися в пентаграми, крила блимали нічними вогниками, борти прямували на захід та схід. У відрядження, відпустку, у гості. Ніхто на них не звертав жодної уваги. Вже який рік не чути літаків, а будь-який звук, що йде з неба, миттєво паралізує.
Третій рік дитина проситься на море, ходить квартирою з надувним колом, приміряє маску. Я їй: «Почекай, Тосю. Ось одержимо Перемогу. Дочекаємось хлопців. Отямимося. Відбудуємося. У тебе все ще, сподіваюся, попереду. Буде ще купа синіх, білих та червоних морів. А поки що не до подорожей…»
Раптом згадалася розповідь однієї волонтерки зі Львова. Вона зустрічала біженців, серед яких був старенький харків'янин на ім'я Віктор. Чоловікові виповнилося дев'яносто три роки, але виглядав молодшим. Худорлявий, жилавий, все життя займався спортом. Прямував на евакуацію за кордон. Жінка хвилювалася, як він дістанеться, адже до Перемишля ще не було ні евакуаційних автобусів, ні поїздів. Тож передбачався піший перехід. Відчиняли якісь ворота і слід було довго стояти, поступово йти. Вона попередила старого про труднощі шляху, а він гірко так: «Я зможу, я спортсмен. Підлітком під час Другої світової втік від німців до рідного Харкова. Минуло вісімдесят років, і я біжу від росіян до Німеччини…»
Колись почула трактування добре знайомого виразу: «Добро завжди перемагає зло, ну що перемагає, те й добро». Вірю всім серцем, що світ не збожеволів. Що він не підтримує вбивць. Що людство не втратило орієнтири та відрізняє чорне від білого, а кохання від ненависті. Інакше всім нам кінець: і тим, хто ближчий до Німеччини, і тим, хто в Києві, і тим, хто впритул до Балтійського та Середземного моря.
Автор: Ірина Говоруха, журналіст.
