Літні Олімпійські ігри розпочнуться у Парижі у липні. На Росію на них не чекають. Вибираючи між агресивною війною та Олімпіадою, путінський режим вибрав війну, позбавивши своїх спортсменів головних змагань у їхній кар'єрі. Втім, існують квоти для нейтральних олімпійців, якісь із них дісталися росіянам. Нейтральні виступлять під нейтральною прапором, і якщо переможуть, то при врученні золотої медалі прозвучить нейтральний гімн, бадьора, життєстверджуюча музика без слів. У свій час говорили, що нейтральним запропонують підписати декларацію із засудженням війни. У Росії навіть попереджали спортсменів, щоб не підписували нічого засуджуючого, бо замість Олімпіади вирушать за ґрати у суворій відповідності до нинішніх законів. Деякі емоційні бігуни та стрибучі стукали кулаками по умоглядному столу, заявляючи, що жодних мерзенних папірців підписувати не стануть ніколи. Тобто заява, спрямована проти агресивної війни, в очах російських спортсменів представлялася мерзенним папірцем. Окремі ліберали їм, до речі, поспівчували: у непросту життєву ситуацію потрапили молоді люди, і не з власної вини зовсім. Але чутки залишилися чутками, політичні документи нейтральним спортсменам підписувати не довелося, на те вони й нейтральні.
Олімпіада триватиме недовго та швидко закінчиться, а проблема російських спортсменів у міжнародному спорті залишиться. Як із ними бути? Російські спортивні чиновники подадуть позови — вже подали, почнуть публічно страждати, тиснути на жалі, волати до співчуття, вимагати справедливості. Скільки ж можна ламати молодим людям життя та кар'єри? Це ж спорт, а він мир і з війною ніяк не пов'язаний. І вірно, скільки може тривати історія з обмеженням прав Росії у спорті, якщо судити чесно та справедливо?
Якось на ютьюбі, на одному з каналів, ведучий якого вже залишив Росію, мені довелося слухати розмову з юристом про нелегкі долі спортсменів із країни-агресора. Справа була на третій чи четвертий місяць широкомасштабного вторгнення Росії. Юрист толково радив, що спортсменам можна говорити, а про що краще мовчати, щоб не уславитися кровопивцями і не потрапити під спортивні санкції, в чому небезпечно брати участь, у чому не так ризиковано. Під час розмови до студії зателефонував хлопець із Запоріжжя, назвався Олегом. Він був дуже радий, що зумів додзвонитися, розповів, як любить передачу та ведучого. Ведучий і юрист розчулилися: все-таки інтернет – це чудова технологія, вона сприяє зближенню людей. Майже як горілка. Ведучий запитав Олега, як бути російським спортсменам і коли, на його думку, настане час зняти ці жахливі обмеження. Хлопець із Запоріжжя дуже спокійно та докладно почав розповідати, що спортивний центр, де тренувалися двоє його синів, розбомбили російські війська і тепер тренуватись нема де. Та й нема з ким, бо тренер уже у ЗСУ, а в інших місцях займатися спортом діти навряд чи зможуть — місто постійно обстрілюють.
Олег перераховував обставини, що заважали його синам повернутися до звичного життя мирного часу, і ставало очевидно, що все, що відбувається надовго, дуже надовго. Це розумів я, це розуміли співрозмовники у студії каналу, буквально на наших очах розуміння приходило і до Олега — у міру того, як він говорив, його накривав розпач. “Це все років на п'ятнадцять, не менше”, – нарешті видав він, і в студії страшенно засмутилися. Хто ж чекатиме п'ятнадцять років? Ні, таке зовсім неможливо, за п'ятнадцять років зміниться покоління, п'ятнадцять років – якийсь зовсім космічний термін… Важко з цими українцями зараз розмовляти, якось надто емоційно вони все сприймають. Зрозуміти їх, звичайно, можна, але ж потрібно шукати тверезі рішення. Останні слова в ефірі не пролунали, але у підтексті я їх почув. Одним словом, питання залишилося без відповіді.
Мій варіант відповіді теж остаточним вважати не можна – хто я, щоб давати такі відповіді? Натомість я спробую запропонувати метод: потрібно запитати поради свого внутрішнього барона де Кубертена, засновника сучасного олімпійського руху, який заклав етичні норми спорту, яким ми його знаємо. Власний, невеликий де Кубертен знайдеться в кожному – досить добре пошукати, але якщо він настільки малий, що голос його зовсім не чутний, то можна, обтрусивши пилюку століть, відкрити сочинену де Кубертеном Олімпійську хартію.
Читаючи виклад головних принципів олімпізму, ми знайдемо слова про те, що кожен повинен мати можливість займатися спортом, не наражаючись на жодну дискримінацію (привіт синам Олега з Запоріжжя), про те, що мета олімпізму — сприяти створенню мирного суспільства, про те, що права та права свободи, передбачені Олімпійською хартією, мають бути забезпечені за відсутності будь-якої форми дискримінації (ще один привіт синам Олега).
Вільне та рівне право займатися спортом для всіх, хто живе на нашій планеті – ось що декларує Олімпійська хартія в першу чергу. Цього права, серед багатьох інших, позбавляє українців путінський режим, що веде агресивну війну на території України. За 10 років з 2014 року російською армією захоплено українські спортивні бази у Криму, зруйновано спортивні об'єкти у різних містах, по всій країні. Нещодавно посеред звичайного навчального дня ракетним ударом було знищено спортшколу в Дніпрі. Викладачі раділи, що ніхто з дітей не загинув, усі встигли піти в укриття. Так, у цьому випадку дуже пощастило, загалом до кінця 2023 року загинуло понад 400 українських спортсменів.
Убитих не повернути, і відібрані у них життя Україна прощати Росії не збирається. А для живих має бути встановлене просте і зрозуміле правило: поки що наслідки російської агресії не будуть усунені, поки що українські спортсмени не зможуть вільно тренуватися і виступати в рівних умовах з російськими, ні гімн, ні прапор Росії на міжнародних змаганнях не повинні бути присутніми. Так буде дотримано принципу fair play, а агресор позбудеться переваги, отриманої в результаті того, що веде війну на території жертви агресії. Скільки часу забере відновлення зруйнованої інфраструктури? Не знаю, не можу зараз сказати, скільки буде потрібно, стільки й займе. Десять років? Двадцять? Тридцять? Сто? Все може бути…
Що робити російським спортсменам? Вибір є: якщо вони готові розділити моральну відповідальність за злочини путінського режиму в Україні, то до кінця кар'єри виступають лише на внутрішніх змаганнях, обстоюючи титул чемпіона всесвіту та околиць з гри, наприклад, у містечка; якщо ж не бажають перебувати в тіні путінських злочинів, то вирішують змінити громадянство, щоб реалізувати себе, виступаючи за інші країни. Можуть змагатися і в нейтральному статусі, не зустрічаючи схвалення ні в очах глядачів, які всі розуміють, ні у представників російської влади. Мені здається, мій метод забезпечить справедливе вирішення проблеми присутності російських спортсменів у світовому спорті. Залишилось дізнатися, як розуміють справедливість міжнародні спортивні урядники.
Джерело: Олексій Нікітін, «Радіо Свобода»
