Образ сучасного російського диктатора викликає у людей найрізноманітніші почуття. Хтось відкрито захоплюється ним, а хтось так само відкрито бажає йому смерті. Для одних кінець життя лідера сусідньої країни-агресора стане мало не особистим горем, а для інших – приводом для радості і навіть святкування. Рано чи пізно дата його смерті з’явиться у Вікіпедії, а справжня вона чи ні вивчить кожен, у кого вистачить часу і бажання. Пропоную відгук про артистичне задоволення, яке точно відбулося – вистава столичного «Дикого театру» «Тіні».
«Дикий театр» – це незалежний театр, який ще у 2016 році (рік створення – Ю.С.) чітко та амбітно заявив про свій творчий характер. Тут їм не страшні гострі, радикальні та провокаційні теми, до яких наше суспільство часто зовсім не готове. Навпаки, такі теми є їхнім свідомим вибором репертуару. Кому-то подобається цей театр, хтось дратується і обурюється, але він нікого не залишає байдужим. На початку кожної вистави власниця Дикого театру Ярослава Кравченко звертається до глядачів, як сама себе називає, і щоразу запитує, чи є в залі ті, хто прийшов вперше. Зараз піднімають 10-15 рук, незважаючи на те, що зал 6 сцени Довженко-Центру, де проходить більшість виступів, вміщує 320 глядачів. Тут вам не що інше, як народна любов і визнання, якої немає (або втратили з часом) навіть деякі столичні національні театри.
Тому не дивно, що енергетика «Дикого театру» привернула увагу іменитого українського театрального та кінорежисера, засновника кіногрупи SOTA Олега Кохана, який протягом багатьох років був творчим соратником Кіри Муратової, продюсував її фільми, а також фільми Романа Балаяна, Кшиштофа Зануссі, Отара Іоселіані та інших відомих і талановитих митців, не обмежуючись кінематографічним простором.
До питання про ЗН. UA, яка стала визначальною у своєму бажанні співпрацювати з «Диким театром» (це перша творча колаборація), Олег Кохан відповів: «Вирішальною стала власне п’єса Артема Афяна, яку я запропонував поставити талановитому молодому режисеру Ніці Літкевич. І ми разом прийшли до Дикого театру, бо вірили, що цей майданчик з його «дикою енергетикою» та спрямованістю на гостро соціальні перформанси сучасних авторів підтримає нашу ініціативу. Адже в будь-якому виді образотворчого мистецтва дуже важливо, крім авторів, місце експозиції – це своєрідне місце сили проекту зі своєю енергетикою, аудиторією та візією, які або підсилюють авторські смисли, або навпаки. Тут дуже важливо, щоб все співпало і у нас все виходило».
Артем Афян – ім’я та прізвище, які не зустрінеш серед переліку сучасних драматургів. Артем в інших рейтингах: він є одним з топових юристів України. А також автор п’єси “Тіні тирана” – простого і легкого сатиричного тексту. Хоча свою ідею Артем пояснює алюзією на образ пекла з роману «За зачиненими дверима» Жана-Поля Сартра, відсиланнями до зміненої промови Чарлі Чапліна з фільму «Великий диктатор» і, знову ж таки, алюзіями на тему політичного двійника в японському епічному фільмі Акіро Куросави «Тінь воїна».
До речі, саме японські дослідники, які за допомогою штучного інтелекту проаналізували обличчя, голос, рухи тіла та ходу, які нібито з’ясували, що існує щонайменше п’ять різних «Путіних». Їх навіть класифікували за прізвиськами (Крим, Бункер, Базіка та інші). У п’єсі “Тіні тирана” є три двійники Путіна, і вони мають лише нумерацію. Є ще одна, про яку інші тільки згадують, і вона мертва.
Коли люди мають однакову мрію, їм простіше зрозуміти один одного. Тому режисерка Ніка Літкевич надає більшого розвитку тексту Артема Аф’яна в дії. Ніка стрімко увірвалася в театральний простір і, незважаючи на молодість, має солідний акторський досвід і ще більше режисерського досвіду (Новий театр на Печерську, Малий театр, театр Франка, театр Заньковецької та ін.).
Тому режисер починає грати з глядачами ще до того, як починаються події на сцені. Біля входу в зал людей зустрічають дві серйозні дами (пізніше з’ясовується, що насправді це слуги бункерного мешканця), обидві в костюмах кольору хакі, імітуючи військову підготовку, мовчки пропонують кожному глядачеві якусь папір. Це аркуш паперу, на одній стороні якого за сіткою знаходиться опудало ведмедя, а з іншого боку написи, що починаються словами: «Увага! На випадок нападу нудоти, панічної атаки чи зневіри покладіть вірші Кобзаря до серця і чекайте фіналу вистави». Ці ж слова режисер повторюватиме у відеопроекції на екранах обличчям до глядачів перед початком вистави. Ну а тим часом глядачі читають, іронічно реагують на листівки і розглядають сценічний простір, який на перший погляд здається простим етюдом. Насправді Насправді, ласкаво просимо в бункер!
Художниця Марія Хомякова відтворила атмосферу радянського фетишизму у сценічній імітації підземної заповідної споруди. Тут і червоний прапор із зображенням вождя далекого минулого, і настінні карти Одеси, Києва та інших міст, про які мріє бункерний диктатор, і стаціонарні телефони (різні за кольором і, напевно, важливістю) на великому сірому столі. Деталі реквізиту також показують любов мешканця заповідного підземелля до радянського минулого.
У таємній «підземній» споруді знаходиться таємна кімната, яку режисер і сценічні тіні-двійники пропонують глядачеві уявити за книжковою полицею. Саме в тій уявній кімнаті один із двійників знайде труп диктатора. Але тут у інших тіньових колег виникнуть сумніви, чи дійсно це той.
Три активних двійника в бункері будуть з’являтися по черзі. У цій трійці є щось від Боягуза, Блокхеда і Бувалого – знаменитих героїв фільму «Полонений Кавказу, або Нові пригоди Шурика». Автор п’єси не описує їх зовнішність, а лише дає коротку характеристику поведінки, занять і сімейного стану. Перший двійник – ідейний інтелектуал, носить краватку, намагається бути ввічливим у спілкуванні, має шизоїдний розлад особистості. Другий двійник родом із села, має звички гопника, розмовляє німецькою, має сина з кримінальним досвідом, якого «покарали», зробив місцевим політиком. Третій двійник, тамада на весіллях, потрапив в поле зору поліції через схожість в пародії на вождя нації.
Кожен з двійників не знав про існування іншого до зустрічі в бункері. Третій – повний новачок і ще не взяв на себе обов’язки «тіні» глави держави. Всі вони разом є секретним проектом, відомим лише високопосадовцю спецслужб РФ. Кожен з них окремо – ніхто. Вони добровільно позбулися свого минулого. З майбутнього, як виявилося, також. “Тіні” не створюють образу величі диктатора. І чи можна створити оригінал з копій?
І хоча насправді цей «секретний проект» був розроблений, японці все ж розібралися як мінімум з п’ятьма двійниками, а пластична хірургія виявилася безсилою. Умовність театру має свої плюси — звичайно, немає необхідності в хірургічному втручанні в зовнішність акторів. Тут працює тільки простір для фантазії. Вистава “Тіні” йде в двох акторських складах (правда, вистав було всього два – 14 і 15 листопада). У першому акторському складі дублями стали актори Ігор Портянко, Руслан Сокольник та Арам Арзуманян. Другий акторський склад дублерів – актори Сергій Булін, Олександр Станкевич та Юрій Кулініч. Жоден з цих акторів не схожий на кремлівського диктатора. Зріст реального Путіна коливається від 152 до 170 см (дані пошуку Google), зріст Артема Арзуманяна («Путін» у Північно-Кавказькому регіоні) – 156 см, Олександра Станкевича (орієнтовно, на мій погляд) – 190 см. У п’єсі багато сатири (не комедії) і не менш нецензурної лексики, якої немає в такій кількості в тексті п’єси. Це або свобода сприйняття актором свого образу, або мимовільна словесна реакція на його прототип. Хоча не можна здивувати постійних глядачів «Дикого театру» обмеженням 16+, сценами жорстокості, лайкою та курінням на сцені. Це присутнє практично у всіх виставах театру. Співпраця з юристом-драматургом мала б унеможливити один із цих фактів – використання у п’єсі справжніх цигарок.
Головне в ролі божевільного (диктатори в цій категорії є) – вчасно вийти з ролі. У своїх розбірках, хто тепер буде головним і чи будуть взагалі тіні, тіні-двійники доходять до абсурду. Вони використовують свої «сили», щоб помститися в особистих справах своїм реальним особистостям, почати Третю світову війну і завдати ударів по Стамбулу, Києву, Варшаві та Лондону, і навіть просто замовити горілку в бункер. Один з двійників в пориві диктаторської величі накладає ядерний протокол і істерично натискає червону кнопку, розташовану на рожевому глобусі на сцені.
У якийсь момент один з двійників дає дозвіл почати план старця Філофея, не маючи уявлення, що це таке. Насправді старець Філофей нібито отримав пророче видіння про долю України, закінчення війни та мирну угоду. Згідно з пророцтвом, Україна виживе завдяки вірі та наполегливості. Саме за цей задум взялися здійснювати в п’єсі невидимі підлеглі «тіней».
Добре, що режисер змінив дещо політизовану пафосну кінцівку, запропоновану автором п’єси, в якій мала звучати пісня криворізьких повстанців Української Народної Республіки «Вставайте, люди мий» (відома у плагіатному радянському варіанті «Вставай, країна величезна») та звернення в голосі головного українця розвідник Кирило Буданов: «Шановні жителі міста Москви…». Як показує досвід (читай: ракетно-шахедський тероризм та інше зло), поважних людей там давно немає і, здається, ніколи не було. Тому в п’єсі, поки диктаторські копії влаштовують п’яні розбірки на сцені, задум Філофея виконується. Український військовий переступає через бункер. Глядачі вибухають радісними емоціями так само, як раніше реагували на трансляцію на екранах над сценою фрагмента з балету «Лебедине озеро», який вже раз в історії цього світу мав реальні позитивні наслідки.
Продюсер вистави Олег Кохан поділився своїми думками щодо гастрольних планів вистави «Тіні»: «Звичайно, ми хочемо, щоб виставу побачили не лише київські глядачі. Його тематика і жанр будуть цікаві українцям і не тільки в усіх куточках світу. Тому що у нас один ворог на всіх, і своєрідне щеплення чорним гумором буде хорошою терапією і профілактикою страху і депресії. Такі моменти колективної радості, які глядачі отримують у той час, коли російські окупанти щодня намагаються зруйнувати наше життя, допомагають вистояти морально та психологічно, а також демонструють нашу незламність”.
На початку вистави на одному з найбільших екранів над сценою відображається проекція отриманих повідомлень, які щодня о 15:00 надходять від абонента «Чи помер Путін?» з початку повномасштабного вторгнення. У повідомленнях є лише одне речення: “На жаль, Путін сьогодні не мертвий”. У театрі ці меседжі є сценографічною умовністю. Але в реальному житті цей день обов’язково настане.
Юлія Самборська, “Дзеркало тижня”
Про це Інформує видання ЮА Обозрєватель.
