З погляду сучасності – не лише політики, а й самої цивілізації – війна Росії проти України виглядає суцільною дикістю. Адже всі у світі – і росіяни теж – чудово усвідомлюють, що Україна Росії нічим не загрожувала та не загрожує, що немає жодної реальної потреби її окупувати та знищувати, що ця війна виснажує не лише жертву, а й агресора, і взагалі все це абсолютно алогічно .
Але тільки не з точки зору збереження та відновлення імперії. Якщо згадати історію, імперії завжди – якщо вони мали таку можливість – поверталися у свої бунтівні провінції навіть тоді, коли ті вже ставали незалежними державами. Як єврей, я знаю, про що говорю. Моя історична Батьківщина римляни знищували кілька разів поспіль і врешті-решт не просто вигнали звідти все населення, а й замінили її назву Юдеї на вигадане імператором Адріаном «Палестину» (імператор був окупантом не тільки Юдеї, а й Еллади, і любив різні грецькі) . Але нам ще пощастило – ми пережили наших гнобителів та дочекалися дня, коли арку руйнівника нашого храму імператора Тита жителі сучасного Риму підсвітили квітами Ізраїлевого прапора. Народам багатьох інших завойованих чи знов відвойованих держав пощастило менше – їх просто немає. Найкращий приклад – навіть не Карфаген, а даки. Імператор Траян винищив усіх.
Але все це – сива давнина. Здавалося б, вже у ХХ столітті імперії змирилися, незважаючи на фантомний біль, задовольнитись статусом національних держав. Саме в готовності до такого вибору справді геній Мустафи Кемаля Ататюрка чи Шарля де Голля, хоч і тут не обійшлося без кривавих катаклізмів та трагедій.
Упокорилися всі – і континентальні імперії, і заморські. Але тільки не Росія. На початку століття їй вдалося дивним чином відродитися за допомогою химерної людиноненависницької ідеології. Нові російські імперіалісти під червоними прапорами не тільки виграли громадянську війну на власній етнічній території, а й окупували землі інших народів, які вже проголосили свою незалежність, і всюди знаходили своїх союзників, які вірять у «справедливість» і «диктатуру робітників». Другий правитель відновленої імперії Йосип Сталін повернув їй як вплив однієї з наймогутніших держав світу, а й російський національний характер: комунізм фактично було доповнено авторитетом «старшого брата».
Однак у всій цій конструкції була одна-єдина проблема: смерть неефективної, насамперед з економічної точки зору, ідеології означала загибель імперії. І вона справді загинула через 69 років після свого проголошення – на мою думку, якби не Друга світова війна, це сталося б десятиліттями раніше.
У 1991 р. можна було вважати, що імперія справді відійшла у вічність назавжди. Насамперед тому, що росіяни вперше у своїй історії – навіть із часів етнічно строкатого Московського князівства – отримали шанс стати абсолютною більшістю у власній національній державі. Багато колоністів повернулося з відновлених країн по периметру російських кордонів. Росія могла стати і національною державою, і водночас регіональною домінантою. Однак швидко виявилося, що це не потрібно ні російській владі, ні російському народові. Що росіяни не просто відчувають фантомний біль за втраченою імперією, а й готові занапастити власні цивілізаційні перспективи заради території. І що той, хто «збиратиме землі», стане для росіян головним героєм останніх десятиліть – на відміну від тих, хто намагався дати їм свободи і реформувати їхнє життя.
Ця друга спроба повернення імперії не спирається те що, що робило настільки привабливою першу спробу – нову молоду і нестримну ідеологію «рівності». Всі ці апеляції до «російського міру», російськомовного населення та інша завірюха просто не сприймаються всерйоз. Для культурної експансії не потрібно змінювати межі – люди, які спілкуються однією мовою, можуть спокійно жити у різних державах тощо. Росіяни й самі знають, що брешуть, що вони нікого не захищають, а просто «повертають чуже». Бо можуть. Без ідеології вони можуть спиратися лише на грубу силу. Як Тіт чи Траян. Тільки Москва – не Рим. Чи не перший, не другий, не третій. Навіть не тридцять третій.
І саме тому ця друга спроба приречена, скільки зусиль росіяни докладали. Але й українці мають усвідомлювати, що вони воюють не за повернення Донбасу чи вступити до Євросоюзу.
Вибір дуже простий. Це вибір між юдеями та даками. І звичайно, я вірю у перший, а не у другий варіант – тільки одразу і назавжди на своїй землі.
І можу лише побажати, щоб якщо не ми, наші нащадки побачили, як стіни Кремля підсвітлять квітами прапора України.
Повірте, задля цього слід жити.
Джерело: Віталій Портніков, Zbruc