Чуковський писав у своєму щоденнику 1969 року у лікарні:
“Ганьба і жах. Виявився сусід, який обожнює телевізор. З-за стіни чути несмолканий гавкіт. Припиниться він лише о 12 годині. Якби мені хоч натякнули, що можливе сусідство з таким дикуном, я вважав би за краще померти у себе на дивані. (…)
Тут мені особливо ясно стало, що начальство за допомогою радіо, і тіло і газет розповсюджує серед мільйонів розухасті мерзенні пісні — щоб населення не знало ні Ахматової, ні Блоку, ні Мандельштама”.
Російська демократична інтелігенція щиро вважала, що це влада приховує від народу Ахматову та Мандельштама, правду про сталінські репресії, про радянське рабство та відсталість. Але якщо настане свобода, люди дружно потягнуться до найвищого.
І ось прийшла вона, довгоочікувана свобода, читай-не хочу, хоч Ахматову з Мандельштамом, хоч “Архіпелаг Гулаг” з “Окаянними днями”. Все заборонене стало дозволеним, людям відкрилася правда. Однак після короткострокового вплеску інтересу (заборонений плід – солодкий), вона виявилася населенню не потрібна.
У вільні 90-ті тиражі книг катастрофічно впали. Народ Пастернака з ринку не поніс. Запити народних мас виявилися іншими: “Якби було море пива, я б дельфіном став красивим”, “Ксюша, Ксюша, Ксюша – спідничка з плюшу”, “Рожеві троянди”
Свєтці Соколової” і т.п.
Радянська інтелігенція багато років мріяла облагодіювати народ умовним Пастернаком (освітою та правами). І ось настала свобода, але затребуваним виявився не Пастернак, а тотальна, хімічно чиста вульгарність.
Культура, просвітництво, права людини в Росії виявилися для більшості порожнім звуком, а головними цінностями стали бабки за всяку ціну. У тому числі й для самої інтелігенції, яка швидко продавалася різним олігархам, і стала їсти з одного корита з колишніми гебістами та карними злочинцями.
Затребуваними виявилися не Пастернак з Ахматовою, а незграбний гавкіт телевізора. За Єльцина брехали і гавкали, хто на що здатний. А за Путіна гавкіт і брехня були монополізовані фашистською державою і поставлені на службу перманентній війні. Більшість населення навіть не помітило, як було “загнано сукнею в старий хлів” (з віршів ще З. Гіппіус, через сто років історія повторилася).
Можливо, вистачить уже намагатися рятувати народ від самого себе, марити черговою “прекрасною Росією майбутнього”, де шляхетні громадяни масово потягнуться до свободи та культури? Якось мене ці утопії більше не надихають.
Автор: Ігор Ейдман, блогер