«Свято зі сльозами на очах» — співалося в пісні Давида Тухманова на слова Володимира Харитонова, у тій пісні, яка в пізньому Радянському Союзі 9-го травня виконувалась Львом Лещенком із кожної праски. Це пісня про війну, але не військова — автори написали її 1975 року.
За минулі майже п'ятдесят років «сльози на очах» зі святкувань річниці перемоги кудись поділися, і залишилося тільки свято — прапори, гордість, парад і під кінець таке вудуїстське носіння по вулицях портретів мертвих предків.
За десятиліття пропаганди й у міру того, як вмирали справжні учасники Великої Вітчизняної війни, у головах переважної кількості росіян так і встановилося: війна = перемога = свято.
На п'ятий, здається, день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну спортивний тренер моїх дітей запитала мене стурбовано: «Коли ж перемога? Скільки ж чекати? Незважаючи на безуспішні війни, які вела Росія в Афганістані та Чечні, у голові цієї доброї жінки між війною, перемогою і святом стояв знак рівності.
Я не знаю, чи вдасться сучасній російській пропаганді уявити закінчення української війни перемогою РФ. Гадаю, якщо путінський режим, навіть програвши, таки встоїть, то пропагандисти впораються.
Але ймовірно й інше. Якщо війна в Україні триватиме досить довго, то велика кількість людей може здогадатися, що з ними та країною відбувається не перемога і не свято зовсім, а велика біда. І далі можна запитати за аналогією: у першій половині 1940-х років, що сталося з нами, — велика перемога чи велика біда?
В останні кілька місяців я займався дослідженням наслідків, які несе російському суспільству посттравматичний стресовий розлад, і мене часто запитували: Але як же ветерани Великої Вітчизняної? Десятки мільйонів людей воювали і ніякого ПТСР?»
І ось це головна брехня про війну.
Не буває воєн без посттравматичного стресового розладу. Перший випадок ПТСР описаний ще давньогрецьким істориком Геродотом, йдеться про сліпого від жаху учасника Марафонської битви, того самого, на честь якого названо популярну у бігунів довгу дистанцію.
Окрім десятків мільйонів загиблих, окрім безпрецедентних жахів ленінградської блокади, Велика Вітчизняна війна мала і ще одне не враховане в нинішній масовій свідомості наслідок — ПСТР. Добра чверть чоловічого населення і значна частина жіночого стали завдяки війні психічно хворими людьми. А оскільки їх ніхто не лікував, то залишалися психічно хворими все життя.
Якщо ви оглянетеся на своїх бабусь і дідусів, прабабусь і прадідусів, якщо згадаєте про них неупереджено, то ви, найімовірніше, згадаєте дива в їх поведінці.
Мій дідусь, наприклад, пройшов усю війну, від Ленінграда до Берліна лікарем. Я його пам'ятаю, зрозуміло, вже у 1970-ті роки, коли війна тридцять років скінчилася. Він був цілком успішною людиною, начальником військового шпиталю. Ще він був дбайливим та ніжним дідом — подаруночки, цукерочки, ігри та урочисті походи з онуками до театру. Але часом, нечасто, зате без жодної видимої причини, з ним траплялися напади неконтрольованого гніву.
Під час одного з таких нападів дід голими руками вбив кішку моєї сестри.
Моя бабуся також була військовим лікарем, але перший рік Блокади провела у Ленінграді. Бабуся я теж пам'ятаю, зрозуміло, з середини 1970-х років. Блокада тридцять років, як скінчилася. Але бабуся все життя, щодня готувала несусвітні кількості їжі — у десять, у тридцять разів більше, ніж могли з'їсти діти, онуки та гості, котрим ця їжа призначалася.
Якщо війна в Україні триватиме досить довго, то, можливо, у суспільній свідомості знак рівності між війною та святом зітреться. Ми, можливо, зрозуміємо, що з нами біда, а зовсім не тріумфальна хода до перемоги. Згадаймо приказку, яку рефреном з будь-якого приводу повторювали наші діди: аби не було війни. Згадаймо, що й вісімдесят років тому з нашими дідами відбулося не свято ніяке, а неймовірне лихо.
Припинення біди — це свято, звичайно, але з такими сльозами на очах, що якщо звернутися за втіхою до психіатра, то й те — заплаче.
Джерело: Валерій Панюшкін, The Moscow Times