“Окупація означає страх. Страх є тотальною, всепроникною емоцією”, – цитує експерт берлінського аналітичного центру Global Public Policy Institute (GPPI) Юлія Фрідріх одного з українців, котрий описує досвід життя в російській окупації. Експерт проаналізувала серію інтерв’ю з людьми з різних регіонів України, які розповідали про своє життя в окупації у період після повномасштабного вторгнення Росії та майже до кінця 2023 року.
Висновки її дослідження, що є частиною проекту “Консолідація де-факто режимів: порівняння пострадянських випадків”, опубліковано на сайті Global Public Policy Institute у вівторок, 30 липня. Інші складові цього проекту, який здійснюється під керівництвом професора Андреаса Хайнемана-Грюдера та за підтримки фонду VW Stiftung, присвячені вивченню колабораціонізму та діяльності російських спецслужб на окупованих територіях України.
Як розповіла в інтерв’ю DW Юлія Фрідріх, її частина дослідження зосереджена на вивченні особистого досвіду українців із окупованих Росією територій після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Висновки дослідниці ґрунтуються на 17 інтерв’ю з чоловіками та жінками, які жили в умовах окупації до моменту, коли їх або звільнила українська армія, або коли вони втекли з окупованих територій РФ.
“Російська окупація має чітку стратегію”
Головною метою роботи було вивчити особистий досвід різних людей та зрозуміти, як встановлюється окупаційна влада, який ефект має окупація на місцеві громади, зрозуміти системність, тенденції та взаємозв’язки, розповідає Юлія Фрідріх.
Головний висновок, якого дійшла експерт, – у тому, що російська окупація має чітку стратегію. “Навіть якщо спочатку російська окупація була місцями хаотичною, вона переслідувала чітку стратегію, спрямовану на стирання української ідентичності, постійну зміну демографії та інтеграцію українських територій до адміністративно-економічних структур Росії все більш незворотними способами”, – зазначає експерт.
При цьому, чим довше триває окупація, тим важче змінити тенденції, описані в дослідженні, а саме насильницьку інтеграцію українських територій. І тим важче місцевому населенню утримуватися від дій, які можуть бути кваліфіковані як колабораціонізм, наприклад, коли йдеться про оформлення російського паспорта, роботу на окупаційну владу або співпрацю з нею.
На мешканців окупованих територій чиниться тиск, роблячи життя в умовах окупації дуже складним, а то й зовсім неможливим для тих, хто не має російського паспорта, йдеться у дослідженні. Наприклад, у публікації наводяться слова респондента, який прожив у Херсонській області близько 18 місяців в умовах російської окупації, який розповідає, що “примусова паспортизація була принизливою” і що люди зі сльозами виходили з паспортного відділу.
Рішення про те, чи залишатися в окупації чи бігти, залежить від дуже багатьох факторів та особистої ситуації, тому той факт, що хтось вирішив залишатися на окупованій території, зовсім не означає, що ця людина лояльна до окупаційного режиму, зазначає експерт.
“Насильство – невід’ємна складова окупації”
Ще один важливий висновок – насильство є невід’ємною складовою окупації. Насильство, викликане війною, цілеспрямоване чи невиборче, було ключовим для досвіду життя в окупації, констатує Юлія Фрідріх.
Застосування насильства російськими військами проти місцевого населення було і є систематичним. Воно насамперед спрямоване на тих, кого вважають “проукраїнським”, проте може застосовуватися і невиборно, особливо на ранніх, зазвичай, більш хаотичних етапах окупації”, – йдеться у дослідженні. Щоб зрозуміти, “чому в окремих місцевостях було зафіксовано масштабні звірства оккупантів”, потрібні подальші ґрунтовні дослідження, додає експерт.
У той же час, хоча ніхто з опитаних не згадав в інтерв’ю про випадки зґвалтувань як про власний досвід, “систематичне застосування зґвалтування як зброї на війні російськими військами, включаючи поєднання з тортурами, є добре задокументованим”, зазначається у публікації.
Хоча насильство та залякування були і залишаються невід’ємними складовими російського окупаційного режиму, один із респондентів описав це як одну зі складових підходу “батога та пряника”. Прикладом пряника він назвав використання гуманітарної допомоги. За словами опитаних, окупаційна влада вдавалася і до інших “пряників”, наприклад, до підвищення пенсій. Ця стратегія, мабуть, у деяких випадках спрацювала. “Багато громадян змінили свої погляди, особливо пенсіонери”, – наголошується у відповідях респондента з Херсонської області.
Окупація, незалежно від того, скільки вона триває, має катастрофічний вплив на соціальні зв’язки, дійшла висновку Юлія Фрідріх, але водночас зазначає, що оповідання опитаних про взаємодопомогу, згуртованість сусідів є свідченнями, що обнадійують. Декілька опитаних розповіли про те, що люди зблизилися, допомагаючи один одному, про захист будинків сусідів від мародерства. Також в інтерв’ю йшлося про допомогу хворим сусідам, про те, як ділилися водою та їжею.
Водночас, одна людина, яка пережила окупацію в Київській області, розповіла, що бачила “не лише добрі сторони людей”. “Коли на магазини відбувалися напади, це були не лише росіяни”, – згадується в цьому інтерв’ю. Насильство та окупація загалом підживлює недовіру та підриває соціальну згуртованість, зазначається у дослідженні.
У центрі уваги долі людей
Розповідаючи про свою дослідницьку роботу, Юлія Фрідріх зазначає, що тоді, коли деякі з охоче виявляли бажання розповісти свою історію, кому було важливо поділитися пережитим, також були і люди, які навпаки не хотіли говорити, оскільки боялися, що знову можуть опинитися в окупації. .
Говорячи про несподівані моменти під час роботи над опитуваннями, експерт згадує випадок, коли один із респондентів із Харківської області перервався під час онлайн-інтерв’ю, щоб показати їй пристрій для тортур, який використовували окупанти, коли його катували. Як підсумовує у розмові з DW Юлія Фрідріх, свідчення про особистий досвід пережитої окупації в контексті вже наявних досліджень та звітів дозволяють зробити важливі висновки щодо російської окупаційної практики.
Джерело: Наталія Недилько, Deutsche Welle.