Дестабілізація Індо-Тихоокеанського регіону є останньою надією Росії забезпечити собі місце серед полюсів майбутнього багатополярного світу. Саме з цієї причини вона розв’язала війну проти України. Однак тисяча днів нашого спротиву показала, що лобова спроба досягти бажаної мети провалилася. Не допомогли ні численні агенти в політичних колах ряду європейських країн, ні економічний шантаж, ні прямі залякування і погрози спалити Лондон.
Другим фронтом після Європи був Близький Схід. Жорстку відповідь також отримала участь Ірану у війні проти України, а згодом і спроба роздмухати конфлікт на Близькому Сході провокаціями проти Ізраїлю з боку друзів Москви ХАМАСу та «Хезболли», яких Росія не визнає терористичними організаціями.
В арсеналі Кремля залишається третій і останній пункт програми з дестабілізації світу – Південно-Східна Азія. Це найскладніше зробити, адже в регіоні є ще один світовий лідер – Китай. Однак, якщо уважніше розглянути сукупність подій, що відбуваються тут протягом останніх місяців, можна прийти до очевидних висновків: Росія наполегливо прагне до глобального протистояння і втягує в цей процес не лише інші держави-ізгої, які мають ракетну зброю та ядерний потенціал, а й впливові держави регіону, які хочуть знайти своє місце під «глобальним сонцем».
На початку листопада Північна Корея фактично вступила у війну проти України. До цього РФ та КНДР обмінювалися візитами на найвищому рівні, Москва уклала та ратифікувала стратегічну угоду, яка передбачає майже оборонний союз. Міністр закордонних справ КНДР під час візиту до РФ заявив про підтримку «священної війни», яку веде Росія, а Пхеньян провів серію випробувань балістичних ракет, зокрема новітніх. Місцеві ЗМІ повідомляють, що серед вимог Пхеньяна до Москви оплатити його послуги – постачання 600-700 тисяч тонн рису на рік, доступ до сучасних ракетних технологій та оплата у розмірі 2000 доларів на кожного корейського бійця. Дії КНДР були категорично засуджені США, Японією та Південною Кореєю. Японські аналітики звертають увагу на вкрай небезпечну ситуацію, що складається в регіоні, з огляду на прискорення розвитку космічної та ядерної програми КНДР. З огляду на ядерний потенціал РФ та Китаю, які не припиняють проведення спільних навчань та провокаційних дій у Східноазіатському регіоні, Японія та Республіка Корея оточені трьома ядерними державами, відносини з якими є історично та політично складними, не кажучи вже про територіальні претензії всіх них.
Деякі експерти з корейської проблематики стверджують, що, з точки зору Пхеньяна, КНДР не має альтернативи, як розвивати власний потенціал стримування. Разом з тим, щоправда, традиційно замовчують той факт, що з 1961 року між Китаєм та КНДР існує угода, згідно з якою Китай гарантує безпеку Північної Кореї (це єдина подібна угода між КНР та іншими країнами). Його термін дії вимірюється 20-річними періодами, а у 2021 році його знову продовжили ще на 20 років, хоча це не було очевидним – у попередні роки відносини між двома країнами переживали періоди значного похолодання. Тепер, окрім гарантій від КНР, Пхеньян отримав аналогічні гарантії від Росії. Цілком очікувано, що Кім Чен Ин сьогодні почувається набагато сміливішим і намагається погрожувати найрозвиненішій країні світу випробуваннями новітніх балістичних ракет під час виборів у США. Він також розірвав усі відносини з Півднем і оголосив Сеул ворогом номер один. Китаю, швидше за все, такий розвиток подій не подобається, але зараз Пекін спостерігає за цим. Зі свого боку США не тільки не скорочують свою присутність у Східній Азії, а й прагнуть розвивати відносини, зокрема у сфері оборони, з Японією та Південною Кореєю, Тайванем, Австралією, Філіппінами та В’єтнамом. Зазначені кроки, незважаючи на їх неагресивний характер, сприймаються в КНР та КНДР як посилення зовнішньої загрози.
Слід зазначити, що у 1961 році не лише КНР, а й СРСР підписали з КНДР базову угоду про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Згідно з цією угодою, СРСР не визнавав Південну Корею до 1990 року. Разом з тим, відносини між Росією та КНДР залишалися дуже складними до приходу до влади Путіна у 2000 році. Саме тоді почався період справжнього російсько-корейського ренесансу, коли в результаті обміну візитами сторони значно підвищили рівень співробітництва практично у всіх сферах. Зокрема, у 2014 році РФ та КНДР перейшли на торгівлю в рублях, а всі борги КНДР перед Росією були списані. Аналіз періоду В. Путіна у відносинах між Російською Федерацією та КНДР свідчить про цілеспрямовану політику МОНРежим Кім Чен Ина, аж до створення фактичного оборонного альянсу цього року. До нинішньої війни Путін готується ще з 2000 року, зокрема за участю КНДР. Більш того, Росія протягом десятиліть докладає зусиль для розвитку співробітництва між КНДР та Іраном. Деякий час Північна Корея підтримувала Іран, оскільки її ракетні технології випереджали іранські, але з часом ситуація змінилася. Цього року Тегеран відвідала ще одна делегація високого рівня КНДР і, на думку аналітиків, немає сумнівів, що одним із найважливіших аспектів візиту, про який достеменно мало що відомо, стала співпраця у сфері ракетної та безпілотної техніки. В цьому зв’язку цілком очікуваним фактом видається підготовка угоди про стратегічне партнерство між Москвою та Тегераном, яка, за заявами МЗС РФ, перебуває на завершальній стадії узгодження та включатиме потужну компоненту у сфері оборонного співробітництва.
У вересні прем’єр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім відвідав Східний економічний форум у Владивостоці. Там він заявив, що його держава хоче покращити відносини з Росією незалежно від думки США та європейських країн. За його словами, Малайзія “хоче підтримувати добрі відносини з усіма країнами, але жодна держава не повинна намагатися чинити тиск” на Куала-Лумпур. Як повідомляє Free Malaysia Today, під час виступу в Національному оборонному університеті глава уряду Малайзії нагадав, як відхилив заклик держсекретаря США Блінкена припинити співпрацю з Росією. “Я відповів: це ваша проблема, не тисніть на нас. Ми – незалежна суверенна країна і приймаємо рішення в інтересах нашого народу». Анвар Ібрагім наголосив на необхідності для Малайзії зберегти нейтральний статус. За його словами, Малайзія “ставиться до Росії як до свого особливого друга”. Вона офіційно стала країною-партнером БРІКС і подала заявку на членство в цьому угрупованні. Однак сам Анвар Ібрагім не приїхав на саміт БРІКС у Казані.
На початку листопада в районі острова Ява відбулися перші в історії військово-морські навчання ВМС Росії та Індонезії. Згідно з офіційною заявою індонезійської сторони, така співпраця «може сприяти миру та безпеці в морських водах регіону завдяки використанню нових можливостей для розвитку відносин». З огляду на це, японські ЗМІ зазначають, що Індонезія займає нейтральну позицію щодо війни Росії проти України, але новообраний президент країни Субіанто Прабово виступає за розвиток відносин з Росією. Раніше він обіймав посаду міністра оборони та за останні чотири роки чотири рази відвідував Москву. Відомо, що під час останньої зустрічі з міністром оборони РФ Андрієм Бєлоусовим він попросив надати Індонезії російські технології для розвитку її оборонної промисловості. Водночас Індонезія налагоджує аналогічну співпрацю з Австралією та США, з якими також проводить спільні навчання. Міністр закордонних справ Індонезії заявив про наміри своєї країни приєднатися до БРІКС. Таким чином, четверта за чисельністю населення країна світу намагається балансувати між центрами сили, наполягаючи на своєму праві голосувати не лише з регіональних, а й глобальних питань.
Приклад Малайзії та Індонезії не є унікальним (слід нагадати, зокрема, багатополярність зовнішніх відносин Індії). Політику рівновіддаленості від сучасних центрів глобального протистояння проводять також такі важливі регіональні гравці, як В’єтнам і Таїланд. АСЕАН принципово дотримується нейтралітету і демонструє небажання обирати сторону в поділі світу на прихильників США і Китаю. Дійсно, Китай є найбільшим торговельним партнером для всіх країн регіону та одним із найбільших інвесторів, хоча частка США, Японії та Південної Кореї також залишається значною. Цього року США дуже успішно конкурують з Китаєм у плані торгівлі з АСЕАН. Витіснення Китаю з ринків Південно-Східної Азії не здається реалістичним завданням, але справжня проблема полягає в іншому. Росія не є регіональним гравцем в економічному плані, але активно використовує свої стратегічні відносини з Китаєм для просування своїх військово-технічних інтересів в регіоні, ніби перебуваючи в тіні економічної потужності Китаю.
Градус невизначеності, який і так був досить значним у Південно-Східній Азії, з огляду на проблеми Тайваню, Південно-Китайського моря, стратегічне зближення РФ та КНДР та очевидне збільшення співпраці між РФ та КНР, очевидно зростає після обрання Дональда Трампа президентом США. Впливові регіональні гравці не бажають загострення протистояння між США та «дуетом» Китаю і Росії і обережно сподіваються, що Японія, яка під час останньої каденції Трампа була чи не єдиною, хто підтримував з ним ефективні відносини, завдяки харизмі Сіндзо Абе і на цьомуЧас від часу вдасться знайти потрібний тон діалогу. Більш того, в команді прем’єр-міністра Сігеру Ішіби є ті, хто виступає за нарощування власних оборонних можливостей і витрат на оборону Японії в умовах потрійної загрози. Є думки, що Японія як партнер, а не Японія як клієнт, може припасти до душі Трампу, хоча питання про захист Японії і Південної Кореї від ядерної зброї все одно буде підніматися.
Завдання, яке має бути виконане, полягає в тому, щоб переконати Трампа розглядати російську проблему як незалежну загрозу інтересам США в Європі, на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії, поряд з економічним викликом з боку Китаю. На думку японських аналітиків, найкращим сценарієм для Трампа було б рішуче приборкання агресивної політики Росії, Ірану та Північної Кореї і спонукання потужних країн, що розвиваються Південно-Східної Азії, які схиляються в бік «табору Китай+», визначити свої пріоритети розвитку.
Нерішуча політика нинішньої адміністрації США щодо приборкання агресивних дій країн «осі зла» призвела до того, що регіональні союзники США дещо розчарувалися в тому, що безпекові альянси в Південно-Східній Азії спрацюють у разі виникнення кризи. Саме тому в останні роки спостерігається зростання інтересу важливих країн регіону до альтернативних структур, таких як ШОС і БРІКС, прагнення не сваритися, а співпрацювати одночасно із Заходом, Китаєм і Росією, проголошуючи формальний нейтралітет.
Трампу, якщо він дійсно хоче відновити повагу і велич Сполучених Штатів, потрібно буде діяти рішуче, причому одночасно (принаймні) на Близькому Сході і в Південно-Східній Азії. Очікування щодо європейського театру американської політики, швидше за все, вірні – 47-й президент США запропонує європейцям самостійно вирішити проблему війни і миру. Однак на власні сили не означає самотньо. Японія та ЄС щойно уклали угоду про співпрацю у сфері безпеки та оборони. Ця домовленість є першою угодою такого характеру, яку ЄС уклав з країною Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Перший, але, очевидно, не останній.
Сергій Корсунський, “Дзеркало тижня”
Про це повідомляє сайт UA-Obozrevatel.