Як британці та французи підмінюють США.
Лондон зробив ще один рішучий крок у контексті реалізації її постбрекзитівської концепції «Глобальна Британія», яка зараз проходить випробування як поточними масштабними кризами (російська війна проти України, агресія іранських проксі проти Ізраїлю, індо-тихоокеанські амбіції Китаю), так і загрозою кризи вже планетарного масштабу .
Ілюстрацією цього процесу є, по-перше, нова рамкова угода між Україною та Великобританією, яка є продовженням історичної угоди про співпрацю безпеки, підписаної у січні поточного року. Цей новий документ було завізовано у Києві під час військово-промислової конференції за участю 29 британських оборонних компаній.
Угода, згідно з повідомленням на сайті британського уряду, безпосередньо стосується оборонної співпраці між Києвом та Лондоном та реалізації спільних проектів із залученням представників цих компаній — від створення стратегічних військових підприємств (виготовлення та ремонту техніки) до відновлення інфраструктури та посилення кіберзахисту.
Паралельно, 9 квітня, голова дипломатії Сполученого Королівства Девід Кемерон під час візиту до Вашингтона, під час і після зустрічей з Дональдом Трампом та держсекретарем Ентоні Блінкеном, намагався вплинути на позицію американських законодавців щодо схвалення нових пакетів допомоги для України – артикулював гостру необхідність особою «величезної загрози», яку представляє агресія Росії, з метою створити «безпечнішу Європу і безпечніші Сполучені Штати».
Заклик, звичайно, потрібний і мав прозвучати, проте він не вплине на окремих ультраконсервативних конгресменів та Трампа.
Тому поряд із спробами достукатися до союзників по той бік Атлантики, Великобританія також продовжує діяти незалежно від них і в тісній кооперації з іншими партнерами вже з цього боку Атлантики. Про що, власне, у Києві і заявив міністр торгової політики Великобританії Грег Хендс, який і підписав згадану вище рамкову угоду, наголосивши на здобутті лідерства Великобританією в підтримці України.
Оновлення Старого світу
Політика Лондона, та й не тільки його, цілком відповідає сучасному тренду на оборонну та військову автономність Європи від Сполучених Штатів, які через передвиборні перегони ймовірно тимчасово не можуть виконувати функцію лідера демократичного світу і як найпотужніша держава, і як рушійна сила Організації Північноатлантичного договору (НАТО)).
На жаль, внутрішньополітичні виклики та тригери США та Німеччини впливають і на життєдіяльність безпосередньо Альянсу в плані неготовності зробити наступний після опосередкованої мобілізації через дії РФ та інтеграцію Фінляндії та Швеції крок у напрямку посилення ситуації у сфері безпеки та оборони всередині НАТО.
Тому хоча голова Центру інформації та документації НАТО Вінета Кляйне запевняє, що Україна буде в топі тем для дискусій під час саміту у Вашингтоні, де 75 років тому і була створена Організація; а заступник генсека Мірча Джоане цілком раціонально зазначає, що мирні переговори з РФ лише нададуть їй можливість переозброїтися, проте запрошення до Альянсу Україна цього літа не отримає через позицію США та ФРН. Це станеться, за словами представника США Метью Міллера, вже після війни. Враховуючи, що кінець цієї війни на тлі затримок з військовою допомогою навіть не на горизонті, членство України в НАТО є досить ефемерною перспективою.
З іншого боку, нехай поточна кон'юнктура для нас не дуже оптимістична, все ж таки і тотальної зради немає, адже союзники таки усвідомлюють неабияку важливість подальшої підтримки України та катастрофічність сценарію нашої поразки.
Звідси, наприклад, спроби генсека Йєнса Столтенберга переконати країни Альянсу створити п'ятирічну програму підтримки у розмірі 100 млрд. євро; а також спроби США та деяких інших натовських країн надати Альянсу більшого значення та автономності у взаємодії з Україною.
По-друге, є цілком конкретні успішні двосторонні домовленості з тією ж Великою Британією, країнами Балтії, Польщею, і, звичайно, Францією, яка під керівництвом Еманюеля Макрона помітно вирвалася вперед у Європі в контексті оборонного лідерства.
Власне, саме Лондон і Париж останнім часом є справді фронтменами не лише Європи, а й північноатлантичної спільноти. Про що свідчить вкрай символічна загальна колонка міністрів закордонних справ Девіда Кемерона та Стефана Сежурне для The Telegraph, присвячена 120-річчю підписання «Сердечної угоди», яка зумовила створення однойменного оборонного альянсу — Антанти. І в цій колонці британський і французький міністри прямим текстом декларують відновлення Антанти з тією різницею, що Росія вже не союзник, а противник.
Це не просто стаття для видання. Це дуже важливий маркер кардинальної зміни системи цінностей у Європі, адже на відміну від Росії для Європи найбільш травматичною війною була Перша світова, яка поклала край тодішній Європі та архітектурі безпеки.
У Європі, принаймні, певна її частина, і це важливо, відмовляються нарешті від страусиної позиції – визнають та звикають до реальності, де можлива нова повномасштабна війна через агресивну політику «Осі зла 2.0» — Москви, Тегерана, Пхеньяна, а до купи – Пекіна, який намагається отримати максимум вигоди з обох боків. І найголовніше – починають діяти.
Владислав Гірман, «Ділова столиця»
Про це Інформує видання ЮА Обозрєватель, з посиланням на Хартія 97