Путін керує Росією чверть століття, але безроздільним володарем життя та смерті своїх підданих став лише зараз. І доки він буде на вершині піраміди влади, на зміни в країні сподіватися марно
I. Навіщо Єльцину був потрібний Путін?
Сьогодні навіть найліберальніші аналітики змушені визнати: не Володимир Путін запровадив авторитарну модель управління Росією. Він успадкував її від Бориса Єльцина і згодом перетворив на свою диктатуру.
Єльцин був лицарем, котрий після перемоги над драконом сам став драконом. У серпні 1991 року він вийшов на бій проти ГКЧП, і хоча Радянський Союз уже ніщо не могло врятувати, саме позиція Єльцина дозволила здійснити розпуск СРСР із мінімальною кров'ю. У жовтні 1993-го Єльцин із захисника московського Білого дому став його руйнівником. Тодішній російський комуно-фашистський парламент не викликає співчуття, але перемога над ним і груднева конституція перетворили президента РФ мало не на царя. І Єльцин, маючи жалюгідний рейтинг у народу та сильну опозицію у Думі, примудрявся навіть не керувати, а правити Росією своїми указами.
Начебто цього було мало, Єльцин потрапив у війну в Чечні, яку перетворив на війну з Чечнею. Війну, яку Росія з тріском провалила.
Розуміючи, що програш виборів у липні 1996-го означатиме втрату не лише влади, а й власності та, напевно, свободи, Єльцин вдався до небачених раніше фальсифікацій. Масштабне застосування адмінресурсу принесло президентство йому, але платою стало розграбування Росії наближеними до Кремля олігархами. Пересічні росіяни дарма нарікають на ліберальних реформаторів першої половини 1990-х – головна “прихватизація” розгорнулася наприкінці 1995 року, коли Єльцин забезпечував фінансування майбутньої кампанії.
Збіг у часі світової рецесії та казнокрадства ельцинської “сім'ї” призвів до надважкої кризи 1998-го – аж до серпневого дефолту. Єльцин усвідомив, що немає іншого способу врятувати нажите непосильною працею, як призначити лояльного наступника. 1998-й та 1999 рік стали часом “конкурсу”, на якому обирали майбутнього гаранта недоторканності Єльцина та його родини.
Першим кандидатом став Євген Примаков – прем'єр із вересня 1998 по травень 1999 року. Однак він у якийсь момент став популярнішим за Єльцин і почав вести самостійну політику, а крім того, мав підтримку в парламенті (у травні Дума мало не оголосила президенту імпічмент). Згодом Примаков у тандемі з мером Москви Юрієм Лужковим виступив проти Єльцина.
З травня до серпня 1999-го у прем'єрах ходив другий кандидат – Сергій Степашин. Але він не показав себе досить жорстким у боротьбі з опонентами Єльцина та був замінений на третього кандидата – Володимира Путіна. Той упорався з головним кривдником сім'ї – генпрокурором Юрієм Скуратовим – і став наступним прем'єром. Його послужливість та особиста невиразність здавалися найкращими характеристиками для гаранта Єльцина.
Примітно, що всі три кандидати походили зі спецслужб: Примаков свого часу очолював зовнішню розвідку РФ, Степашин та Путін – ФСБ. І хоч би хто став наступником, Росія була приречена на чекістське панування.
ІІ. Спадкоємець
На початку серпня 1999-го Путін став прем'єром – за два дні після того, як група чеченських бойовиків вторглася до Дагестану. Замовником рейду став Кремль. Представляючи Путіна у телезверненні, Єльцин назвав його своїм наступником.
У вересні ФСБ організувало серію вибухів житлових будинків у Росії. Це не тільки дозволило мобілізувати громадську думку на підтримку Другої чеченської війни та особисто Путіна, а й, як тоді здавалося, гарантувало “сім'ї” довічну лояльність Путіна – головного організатора терактів.
31 грудня 1999-го Путін став виконувачем обов'язків президента, через місяць упав Грозний, на дострокових виборах 26 березня 2000-го Путін переміг. Але, незважаючи на всі попередні хитрощі, він набрав 53 відсотки голосів.
Все наступне десятиліття Путін провів у статусі спадкоємця – про одноосібну диктатуру ще не йшлося. Але буквально з першого ж дня він замість того, щоб бути слухняним виконавцем, почав перетягувати владну ковдру на себе. А коли старі ляльководи зрозуміли, що щось пішло не так, було пізно.
У 2000 році він ввів у РФ неконституційні федеральні округи, змінив порядок комплектації Ради федерації, змусив Татарстан переписати свою конституцію. 2001 року були заборонені регіональні партії, з 2005-го вибори до Думи стали виключно пропорційними.
2003 року Путін спровокував конфлікт навколо Тузли, щоб на хвилі шовінізму забезпечити партії влади “Єдина Росія” конституційну більшість у Думі. Паралельно відібрав у олігархів їхні важливі активи від НТВ до ЮКОСу. Розпоряджатися великою власністю в РФ з того часу могли лише наближені до Путіна. У 2005 році було скасовано прямі вибори губернаторів (у 2012 році процедуру повернули, коли це вже не загрожувало владній вертикалі). 2006 року у політичному дискурсі з'явилися концепції “суверенної демократії” та “російського світу”.
Однак усієї потрібної повноти влади у своїх руках Путін тоді ще не зосередив, тому 2008-го пішов з посади президента, призначивши власного спадкоємця – Дмитра Медведєва.
ІІІ. Розвідний (2012–2022/23 рр.)
У 2012 році низка російських політологів охарактеризувала пристрій путінського режиму терміном “Політбюро 2.0”. За іронією долі такий формат доживав останніми роками, хоча автори завзято використали його ще 10 років. Адже, за винятком періоду сталінської диктатури, політбюро було колективним органом – і генеральний секретар повинен зважати на думку його членів. Але навряд чи найближче оточення Путіна в нульових могло усунути його від влади, як надійшли з Микитою Хрущовим соратники, всередині Політбюро 2.0 у 2007–2008 роках тривала справжня політична боротьба.
Йшлося не лише про заміну Путіна на Медведєва, а й про вибір між Медведєвим, тоді лібералом-технократом та генерал-полковником Сергієм Івановим – у минулому заступником директора ФСБ та міністром оборони, з відповідними поглядами. “Сім'я” проштовхнула першого – і чотири роки Росія модернізувалась.
Путінське Політбюро 2.0 складалося з представників ельцинської “сім'ї”, старих фінансово-промислових груп, його друзів із кооперативу “Озеро” та чекістського оточення. Така схема напівколегіального управління, коли Путін мав почути кожного, закінчилася у перехідний період 2011/12-2014 років. Спочатку режим пережив найбільшу на той час кризу – Болотні протести – через фальсифікацію виборів у Думу та “рокування” Путіна з Медведєвим. Потім – анексію Криму та становлення “кримського консенсусу”. Ще ніколи раніше рейтинги Путіна не падали так низько, а потім не злітали так високо, як у цей період. Отже, коли кримська авантюра увінчалася успіхом, у Росії почалося становлення нової системи влади.
ІІІ. Системи “веж Кремля”.
По-перше, навіть часткова лібералізація Медведєва була згорнута і почалося зміцнення особистої влади Путіна через просування антизахідного порядку денного та “традиційних цінностей”. 2012 рік – закони про “іноагенти” та “Дими Яковлєва”. 2013-й – покарання за пропаганду ЛГБТ серед неповнолітніх та нехтування почуттями віруючих. 2014 – заборона “реабілітації нацизму”. 2018-й – підвищено пенсійний вік. 2019 рік – статус “іноагенту” поширений на фізичних осіб. 2021-й – масово закривають правозахисні організації.
По-друге, починаються страти ворогів режиму на найвищому рівні: Борис Березовський (2013), Борис Нємцов (2015). Ледве не вбито Олексія Навального (2020). Вперше в історії РФ посаджено за корупцію – читай: поразка у корпоративних війнах – міністр Олексій Улюкаєв (2016).
По-третє, уцілілі старі олігархи та нові наближені фактично втратили право вирішального голосу під час прийняття рішень. Поділені на групи – “вежі”, вони вже не допомагали Путіну керувати Росією, а лише радили, виборюючи “доступ до тіла”. Путін зі свого боку грав роль “розлучного”, одночасно нарізав “вежам” завдання, стимулював конкуренцію між ними та допомагав досягати компромісу. Кількість та склад “башт” є проблемою багаторічних дискусій, для нас важливо розуміти дві речі:
– жодна з “веж” не є самодостатньою: однією не вистачає військ, іншою – грошей, третьою – медіа, четвертою – міністрів чи губернаторів;
– конкуренція відбувається як між “вежами”, а й усередині.
У результаті жодна “вежа” ніколи не була така сильна, щоб кинути виклик позиції Путіна, а навпаки, мала вдаватися до його посередництва у боротьбі з іншими “вежами”.
І якщо ранній путінізм ще можна назвати гібридним режимом, то після розгону Болотної, особливо анексії Криму, в Росії встановився класичний авторитаризм у формі персональної диктатури. Найважливішим доказом є доля виборів. У 2008 році Путін ще був змушений посадити на трон замість себе наступника. У 2020 році він просто “обнулив” конституцію та попередні президентські терміни, продовживши своє правління щонайменше до 2036 року.
Ну а те, як Путін у лютому 2022 р. ламав об коліно найближчих соратників, змушуючи їх визнати “незалежність” окупованого Донбасу, ми спостерігали у прямому ефірі. Заперечити йому не наважився ніхто.
V. Самодержець
Навесні 2022-го – влітку 2023-го путінський режим пережив ще один перехідний період, що складався з трьох потужних криз. Перший – це провал бліцкригу та відступ із Півночі України. Друге – це втрата Харківщини та Херсона, а також масова мобілізація. І третя – це марш Євгена Пригожина на Москву, хоча це був не антипутінський бунт, а скоріше корпоративна війна “веж Кремля” на максимумі. Тоді позиції Путіна так похитнулися, що, здавалося, його одноосібній владі настав кінець.
Однак незабаром з'ясувалося, що залякані еліти не в змозі скористатися можливістю обмежити відверто руйнівний для РФ курс Путіна. Переживши найтемніший час “пригожинщини”, Путін повернувся на політичну арену ще сильніше.
Армія знову смиренна, вся внутрішня опозиція випалена напалмом, аж до вбивства Навального, починаються страти серед нелояльних “своїх” – Пригожин, репресії зазнають навіть ура-патріоти – Ігор Гіркін.
Паралельно руйнується і стара схема “веж” Кремля. Так у квітні 2022-го у відставку йде один із архітекторів путінізму Валентин Юмашев – зять Єльцина та голова його адміністрації, а потім радник Путіна. Ціла “вежа” зникла, попередні гарантії “сім'ї” – теж.
Почався процес “переприхватизації”. Оскільки забирати у “чужих”, зокрема іноземців, майже нічого, для підгодовування потрібних людей активи почали забирати у “своїх” – “Метафракс Кемікалс”, “Уралбіофарм”, “Волзький оргсинтез”, “Дальнегорський ГЗК”.
Історики майбутнього ще дадуть визначення нової політичної конструкції Росії епохи пізнього путінізму, я поки що пропоную термін “двір”. У самодержця вже може бути соратників, лише піддані, серед яких і бояри, і смерди – все “холопи государевы”. 15–20 бояр будуть радитися за царя, змагаючись за його увагу, але саме порада – самостійність колишніх “веж” Кремля буде обмежена. Репресії у верхівці стануть звичайним явищем. Технологічно “опричнина 2.0” вже можлива, чекаємо лише на політичну волю. Тож уже не гроші, а страх стане двигуном нової лояльності. Ненависть до того ж теж зростатиме, але Путін готовий до цього – як казав Калігула: “Нехай ненавидять, щоб боялися”. Силовики остаточно відтіснять технократів від очей самодержця.
Отже, якщо в нульових можна було говорити про консенсус, а в десятих – про компроміс Путіна та еліт, то тепер настав час “царської волі”.
І якщо описана тут логіка виявиться правильною, фінал путінізму теж передбачуваний. Або Путін помре сам, або йому потихеньку допоможуть. Після цього відбудеться розкол еліт, а закінчиться все російським бунтом – безглуздим і нещадним. У його вогні згорить не тільки путінізм, а й уся Росія. І нікого, окрім Путіна, у цьому не звинуватити.
Джерело: Сергій Громенко, Gazeta.ua