Окупанти скаржаться на небувалі втрати під Вовчанськом на Харківщині та на те, що командуванню абсолютно байдуже їхнє життя. Чи вистачить терпіння?
“Нас кришать – і все. Нас із ста людей залишилося 12”. Так скаржаться російські окупанти, яких кинули на штурми Харківського напрямку. Схожа ситуація у Вовчанська на всій лінії фронту. За словами військового, їхні командири женуть солдатів увесь час уперед, незважаючи на жорстокий опір українських бійців, мінометний вогонь та удари дронів. Антон Андрєєв, контрактник із Росії, плачеться: лише за першу ніч половина з роти вибула з ладу, вбитими та пораненими. Але наступного дня тих, хто залишився на ногах, кинули в гаряче місце, з легкою зброєю.
Навіщо росіянам так поспішати? Все просто – Путін заявив, що хоче перетворити всю Харківщину на санітарну зону, і його вірні командири намагаються досягти цього за будь-яку ціну. А ціна чимала: якщо вірити очевидцю, 12 живих зі 100 – це 80-90% втрат. Причому російське командування досі бадьоро звітує, що втрат майже немає, втрати на рівні санітарних. Тим часом у бій відправляють вже й зовсім необстріляних окупантів, щойно із навчальних центрів, де вони пробули якихось 4-5 днів. Такі гинуть як мішені у тирі, з групи виживають одиниці.
Але що цікаво – кожен із російських контрактників чи мобілізованих чудово розуміє і часто промовляє на камеру, що їх командирам та керівництву держави у Кремлі на них начхати. Що вони почуваються безправними та кинутими в чужій країні, де на них чекають лише смерть чи каліцтво. І при цьому жоден навіть не думає чинити опір убивчим наказам своїх командирів, не повертається до Москви, щоб розібратися з тими, хто посилає їх на смерть. Вони навіть пояснити не можуть, за що воюють. Раніше радянські солдати кричали: “За Батьківщину, за Сталіна!” А зараз – за що? За санітарну зону? Проте все одно наполегливо лізуть палити українські міста, грабувати села, вбивати мирних жителів, які взагалі аж ніяк до їхньої проблеми не причетні. Це цілковитий маразм, і тим більший – що російські громадяни, бачачи і розуміючи це – все одно погоджуються брати участь у цьому божевілля.
Автор: Денис Казанський, журналіст.
