Москва опинилася в патовій ситуаці
Таємна зустріч російської делегації в Дамаску перестала бути таємницею одразу після того, як за ними зачинилися двері. Найбільш прикрим для представників Москви стало те, що не лише результати, а й сам перебіг їхніх секретних переговорів став відомий у Єрусалимі ще до того, як вони змогли сформулювати доповідь для свого керівництва. А оскільки їхня версія подій не прозвучала першою, то й нікому вже не була цікавою.
Про цю ситуацію пише аналітик Джемаль Бустані з haqqin.az. Ще пів року тому заступник міністра закордонних справ Росії Михайло Богданов і спецпредставник президента РФ із сирійського питання Олександр Лаврентьєв називали своїх нинішніх співрозмовників не інакше, як «бандитами та терористами».
А тепер вони змушені сидіти з ними за одним столом і принизливо просити дозволу зберегти російську військову присутність на базах у Тартусі та Хмеймімі. Або хоча б отримати час для вивезення військової техніки. Або ж хоча б зберегти обличчя, подавши власну дипломатичну поразку як чергову «перемогу» для внутрішньої аудиторії.
Чому б і ні, думають у Дамаску. Росія остаточно втратила вплив у Сирії, а демонстрація поблажливості до переможених завжди виглядає добре в очах міжнародної спільноти. Тим більше, що Москва багата й готова заплатити, щоб приховати свій дипломатичний провал. Навіть якщо сума буде невеликою, для нового сирійського уряду вона точно не буде зайвою.
Тож сирійці одразу ж висунули свої умови. По-перше, угоди щодо баз укладалися з Асадом — от з нього й вимагайте гарантій. По-друге, якщо Росія хоче щось вивезти, вона має компенсувати завдані її військовою кампанією руйнування: відновлення, реконструкцію та виплату компенсацій сирійському народові.
Росія в сирійській пастці: поразка, яку неможливо приховати
Ще пів століття тому радянські маршали застерігали, що Сирія — це пастка для СРСР через її географічне розташування та ненадійність режиму в питаннях союзницьких зобов’язань.
«Ми за жодних обставин не зможемо забезпечити комунікації та тилове забезпечення нашого контингенту. На суходолі його відрізає Туреччина, член НАТО, яка в будь-який момент може закрити Босфор і Дарданелли, а Шостий флот США заблокує доступ до Сирії та Лівану з боку Середземного моря. Що нам тоді робити? Пробиватися через Туреччину й почати Третю світову? Чи залишити війська на ганьбу полону?» — попереджали радянські воєначальники.
І ось ця ганьба стала реальністю. Ті, кого в Кремлі ще вчора зневажливо називали «тапочниками», тепер диктують Москві умови та призначають ціну за виведення військ і техніки. Ситуація безпрецедентна — навіть під час виведення радянських військ із Німеччини чи Афганістану такого не було. Все, що залишається Кремлю, — домовлятися, аби умови відходу не виглядали надто принизливими.
Але цього не буде. Політична психологія Близького Сходу не передбачає збереження обличчя для переможеного. Москва це розуміє, тому доведеться заплатити призначену сирійцями ціну. Ба більше, угода, швидше за все, буде засекречена. Ще один неприємний момент для Кремля — це активи Асада, які в Москві вже вважали «своїми», але якими тепер доведеться ділитися.
Що цікаво, нова сирійська влада сама навряд чи б наважилася висувати такі ультиматуми. Але за ними стоять серйозні міжнародні гравці. США, Туреччина, монархії Перської затоки та Ізраїль зацікавлені в тому, щоб Росія, так само як і Іран, зникла з сирійського фронту. Тож Кремль не має вибору — йому доведеться піти.
«Горе переможеним»: Кремль змушений грати за чужими правилами
Москва покине Сирію відповідно до принципу *vae victis* – «горе переможеним». Це правило означає, що умови диктують переможці, а переможені мають бути готові до будь-яких наслідків, навіть найтрагічніших. І це цілком логічно: зворотний бік цього принципу вчить, що не варто втручатися в авантюри, де немає шансів на перемогу.
Російські емісари були змушені визнати, що опинилися перед жорсткою формулою попередніх умов. А це означає, що переговори велися з позиції сили, і Москва тепер змушена прийняти ультиматуми. Вони добре знайомі з цією тактикою, адже самі її використовували, але цього разу виявилися не в своєму амплуа.
Новий сирійський лідер ясно дав зрозуміти: якщо Москва прагне якогось пом’якшення відносин, вона повинна виконати ряд вимог. Витоки в пресу вказують на два ключові пункти, але, ймовірно, їх щонайменше три.
Перше – Росія має «прибрати за собою». Тобто компенсувати весь збиток, завданий Сирії. Це не звучить як ультиматум, адже країни Перської затоки вже формують спільну стратегію відновлення Сирії і зроблять це навіть без російських виплат. Але справа тут у принципах, і в Кремлі це розуміють.
Однак справжнім ударом стало друге (а можливо, і третє) вимоги: безумовна депортація Башара Асада назад до Сирії. Причому, найімовірніше, разом із його братом Махером Асадом, який контролював виробництво каптагону – наркотика, що заполонив Близький Схід.
Для Кремля це не просто дипломатична поразка, а втрата важелів впливу на Близькому Сході. І питання тепер стоїть не в тому, чи залишиться Росія в Сирії, а в тому, як швидко вона буде змушена піти та яку ціну доведеться за це заплатити.
Кремль на роздоріжжі: здати Асада чи ні?
Москва опинилася в патовій ситуації: вимога видати Башара Асада — це не просто дипломатична поразка, а потенційний удар по всій системі впливу Кремля.
Чому ця вимога є неприйнятною? Все просто: Асаду навряд чи одразу винесуть вирок, спочатку його змусили б говорити. І розповісти він може багато цікавого — про хімічну зброю, наркотрафік і фінансові потоки. Ба більше, передача Асада означала б втрату Путіним статусу «захисника союзників». Навіть Гітлер не кинув Муссоліні напризволяще, а тут — добровільно здати соратника. Це виглядало б як відверта капітуляція.
Ще одним пунктом ультиматуму, найімовірніше, стали гроші Асада. У Дамаску чудово знають, скільки коштів вивезли до Москви, і їх повернення також увійшло до списку вимог.
Кремль у паніці
Щойно ці умови стали надбанням громадськості, у Москві почалося справжнє «бурління мас». Кремлівські клани розділилися на два табори: одні вважають, що Асада варто здати, інші — що це неприпустимо.
Яструби Кремля шоковані: «Ми роками вливали мільярди в Сирію, і жодна наша розвідка не передбачила такого повороту. Вчорашні терористи, яких ми бомбили, тепер вимагають від нас видачі Асада, а ми просто мовчки виводимо війська», — обурюється один із кремлівських силовиків.
Інші ж вважають, що Росії варто залишитися в Сирії під приводом «відновлення інфраструктури» — це дасть змогу зберегти шпигунську мережу.
Але навіть у найближчому оточенні Путіна звучать голоси, які допускають видачу Асада, якщо домовитися іншими методами не вийде. Зокрема, в зв’язці з цим питанням дедалі частіше згадують Рамзана Кадирова.
Чи чекає Асада Гаага?
Чим довше тривають ці дискусії, тим ближче ситуація до «вибуху». Довга шия Асада, здається, робить його ідеальним кандидатом для суду, а кремлівські еліти, як і раніше, шукають, як виплутатися з цієї пастки. Чи здасть Путін Асада? А чому б і ні?
