Жити за заповітом Навального –

Жити за заповітом Навального –

“Я не боюся, і ви не бійтеся”, – постійно перед очима фотографія, на якій Олексій Навальний тримає перед склом аркуш паперу з цими словами. Його заклик звучить ніби заповіт усім росіянам у роки найстрашнішого злочину, який чиниться і від нашого імені. Війна, розпочата Путіним за підтримки чи мовчазної злагоди народу, робить кожного співучасником діянь злочинного президента.

Однак де знайти сили перестати боятися? Адже розум послужливо пропонує тисячі приводів заспокоїти совість. “Ми не можемо нічого робити, тому що ми – гвинтики системи, нам треба годувати дітей, нам потрібно заробляти гроші, треба думати про майбутнє”. Але про яке майбутнє може йтися, якщо ми не змінимося?

Вбивство Навального – навіть якщо воно сталося “по ненавмисності”, навіть якщо Путін не цілився йому в потилицю – на совісті кожного. На совісті Путіна і кожного з нас, як і злочинна війна. Ті, хто вважає себе частиною суспільства, мають брати на себе відповідальність. Інакше, як казала Ханна Арендт, треба перестати вважати себе його частиною та відмовитися від цього суспільства.

Ті, хто живе в Росії, теж можуть перестати бути частиною суспільства. Як це здійснити? Дуже просто. Чи не брати участь у функціонуванні його механізмів, не допомагати йому повсякденною працею. Це дуже велика вимога, але тільки така неучасть у злочині – єдина вірна лінія поведінки. Однак і це не повинно автоматично звільняти громадян від відповідальності.

Що мав на увазі Навальний під “не бійтеся”? Страшно не лише виходити надвір із плакатом. Страшно не лише щось писати у соцмережах. Страшно і перестати працювати на звичному місці, де все начебто як завжди: ті ж колеги, та сама зарплата, та ж мовчанка. Страшно заговорити про головне, про єдине головне зараз, у колі своїх друзів, колег та знайомих.

Як не дивно, цей страх підтримується росіянами, які критично налаштовані до Путіна, з-за кордону. Емігранти зробили своїм обов'язком скрупульозний облік злочинів режиму. У сотнях опозиційних йому ЗМІ, які поширюються через інтернет (такого розквіту дисидентської думки в Росії давно не було), щодня публікують інформацію про штрафи та арешти, і ця статистика обрушується на росіян із тисяч телеграм-каналів та постів у соціальних мережах.

Нещодавно моя стара вчителька журналістики на запитання, чому вона весь час перериває розмову, коли я починаю розповідати про війну, хоча вона сама в квартирі, сказала мені, що телефони прослуховуються. Про це вона читала у соцмережах. На запитання, чого вона особисто боїться, досвідчена журналістка сказала, що про те, про що пишуть в опозиційних телеграм-каналах: штрафів, затримань.

На конгресах російських активістів, які регулярно відбуваються в Берліні, теж говорять про страшні репресії, про неможливість боротися в Росії, про те, що не можна виходити на вулиці, писати пости в соцмережах, розмовляти з людьми. Інакше – що? Штрафи, тюрма. Представляючи емігрантів, німецькі ЗМІ пишуть: “Їм довелося виїхати з Росії у вигнання”. При цьому багато хто з “вигнаних” продовжує їздити на батьківщину.

Емігранти щосили залякують тих, що залишилися. Замість закликати до опору, вони пишуть про те, наскільки це небезпечно, підкреслюють жах можливого покарання, а не потреба боротися.

Не можу зрозуміти, чому багато співвітчизників не в змозі почути заклик безстрашного Навального. Свідомо чи мимоволі виправдовуючи свою еміграцію, вони стають знаряддям у руках Путіна. “На його місці я б за це платив”, – сказав мені знайомий німець.

На одній із демонстрацій за звільнення Володимира Кара-Мурзи та інших політв'язнів, організованої минулої осені “Росією, що сидить”, був плакат із цифрою 585. Стільки політичних ув'язнених було в Росії тоді. Наразі їх уже близько 800, за даними “ОВД-Інфо”. Є серед них кілька журналістів.

Після цієї демонстрації я переконувала емігрантів у фейсбуці, що поки що в Росії не так небезпечно, як вони уявляють. Російський режим далеко не такий репресивний, як гітлерівський, з яким його постійно порівнюють, не такий кривавий, як сталінський, з яким його нам, росіянам, личить порівнювати, не такий, як іранський, і навіть не такий, як турецький. Насміх і обурення були мені відповіддю.

Думаю, це наслідок егоцентричності російських критиків путінського режиму та війни. В Ірані близько 20 тисяч політв'язнів. Лише 2023 року іранський режим стратив 834 людини. Під час лише однієї з демонстрацій було вбито понад сто учасників. В Ірані проживає близько 88 млн осіб, у Росії – близько 140 млн. У Туреччині після невдалого путчу 2013 року було схоплено 54 тисячі осіб. За минулі роки режим Ердогана збудував 269 нових в'язниць. Десятки журналістів сидять за ґратами. “Я знаю в'язницю, я не боюся туди потрапити”, – каже один із них берлінській газеті taz. Різні терміни у Туреччині отримали майже п'ять тисяч юристів. Для порівняння: іранцям МЗС ФРН видав трохи більше ста гуманітарних віз, лише сім – громадянам Туреччини, та 2000 – громадянам Росії.

У німецькій пресі я не бачила потоку інтерв'ю з іранськими та турецькими опозиціонерами, в яких вони б говорили про криваві репресії. Не знаю, чи це пов'язано з іншою культурою. Може, росіяни схильні більше шкодувати і випинати свої страждання? Чи це пов'язано з прихованим бажанням виправдати свою еміграцію після 22 лютого? Неприємний осад залишився від конгресу, на якому співвітчизники назвали себе “добрими росіянами” і вимагали від Євросоюзу прийняти “вигнанців”. Вимога була почута у Німеччині. Тут завжди допомагають пригнобленим критикам усіляких режимів, що наражаються на небезпеку. Напевно, іранці та турки недостатньо кричали, не так голосно вимагали. Мабуть, замало вони розповідають про небезпеку у своїх країнах. Тому що, незважаючи на масовість репресій, у Туреччині та Ірані досі виходять на демонстрації. У Туреччині існують численні опозиційні ЗМІ, журналісти яких постійно ризикують опинитися у в'язниці. Іранські режисери досі знімають на батьківщині критичні фільми, ризикуючи втратити не лише свободу, а й життя.

Мабуть, це мав на увазі Навальний, коли він закликав не боятися. Проте страх ірраціональний та нелогічний. До того моменту, коли росіяни перестануть боятися писати пости в соцмережах та висловлювати свою думку у вузі та на роботі, мине багато часу. Спершу критикам путінського режиму треба перестати залякувати своїх співгромадян.

Однак повторювати заклик Навального теж буває страшно, тому що у відповідь неодмінно прозвучить зневажливу і зухвалу пропозицію поїхати до Росії і там вийти на вулицю. Це свідчення аморальності, що панує зі сталінських часів, і неможливості консолідації у суспільстві. Адже по суті ті, хто зацікавлений у зміні режиму, борються один проти одного. Причому ті, хто затикає рота, що закликає не боятися (мені їхні мотиви не зрозумілі), теж захищають страх.

На користь Путіна розколоти тих, хто його критикує, змусити людей заціпеніти від жаху. І Путіну це вдається набагато простіше, ніж його колегам в Ірані та Туреччині. І російські критики режиму, що залишилися, і залишилися, здебільшого виконують роботу, яку іншим автократам і диктаторам доводилося робити з великими зусиллями і застосовуючи більш жорсткі заходи. Заклик жертви путінського режиму – Олексія Навального залишається не почутим і не зрозумілою більшістю.

Я не дивуюсь реакції українців, які відмовляються співпрацювати з російськими емігрантами чи не подають їм руки, висміюючи фразу “добрі росіяни”. Кому, як не їм, знати про те, що така мужність. Тим, хто захищає росіян, котрі бояться втратити роботу, мабуть, не вистачає уяви для того, щоб зрозуміти, як це йти на війну, щоб прогнати агресора зі своєї землі. Йти на війну – це примиритися з можливістю померти чи отримати каліцтво. Відмовитися від колишньої роботи – це лише втратити комфорт та соціальну безпеку. Українці розуміють, чому вони мають право зневажати росіян. А я розумію українців.

Джерело: Анна Розе, «Радіо Свобода»