Харків вигаданий та Харків реальний. Чого не знають росіяни про головне місто Сходу України

Харків вигаданий та Харків реальний.  Чого не знають росіяни про головне місто Сходу України

На початку повномасштабного вторгнення в Україну Росія бачила у мешканцях Харкова своїх союзників. Очікувалося, що вони підтримають окупантів і виступлять п'ятою колоною проти ЗСУ. Харків'яни цих сподівань не виправдали – і тому росіяни взяли курс на знищення другого за розмірами українського міста.

27 лютого 2022 року, на третій день повномасштабної війни Росії проти України, колона легкоброньованої російської техніки прорвалася до Харкова. Декілька автомобілів «Тигр» в'їхали в місто з північного заходу.

ДОВІДКА слів мера Харкова Ігоря Терехова, росіяни переважно обстрілюють місто з території Білгородської області. Для атак ЗС РФ дедалі частіше використовують снаряди великого радіусу дії та безпілотники «Шахед». Також українська влада припускаютьщо російська армія 27 березня 2024 скинула на місто «модифіковану авіабомбу».

Росіяни спочатку рухалися на південь. Вони проїхали центральними районами і виїхали на вулицю Шевченка, яка веде на північний схід Харкова і далі в передмістя, де в ті дні стояли основні сили окупантів на Харківщині.

Тут їх зустріли українські військові, відкривши «Тиграм» вогонь. Одну з машин вдалося підбити, екіпаж покинув її, за ним свої «Тигри» покидали й інші росіяни. Вони побігли до найближчої будівлі – середньої школи №134, де спробували закріпитися. Бій із загарбниками тривав кілька годин і закінчився лише тоді, коли по росіянам, які забарикадувалися на одному з поверхів школи, відкрив вогонь танк.

https://vot.rebeltv.eu/wp-content/uploads/2024/04/Video-by-Voennyi-Osvedomitel.mp4

Денна перестрілка українських військових із російськими спецназівцями, які засіли в школі № 134. У кадрі видно розстріляні «Тигри» і поки що цілий БТР-4Е. Джерело: соцмережі

Близько 30 росіян тоді загинули, які вижили – здебільшого отримали тяжкі поранення – опинилися в полоні. Пізніше вони розповідали, що їм наказали атакувати захисників міста з тилу для того, щоб допомогти основним силам окупантів, які мали зайти до Харкова з північного сходу.

Проросійська п'ята колона

Те, що другий фронт у півторамільйонному місті мали відкрити менше сотні військових на кількох вразливих навіть для великокаліберного кулемета машинах, ані самих цих військових, ані їхніх командирів не бентежило. Згідно з розрахунками російських генералів, до росіян, які прорвалися до Харкова, повинні були приєднатися загони місцевих проросійських сил. На їхні плечі, за розповідями полонених, і мала лягти основна робота із захоплення одного з найбільших міст України.

Під час проведення операції, яка мала стати однією з головних у затіяній росіянами військової авантюрі, ставку було зроблено на проросійську п'яту колону, яка в поданні московських генералів була добре озброєна, чудово мотивована і досить численна для того, щоб кинути виклик кільком бригадам Збройних сил України , що захищали Харків.

Кров російського військовослужбовця поряд із знищеним російським РСЗВ на околиці Харкова. Україна, 25 лютого 2022 року. Фото: Вадим Гірда / AP / East News

Багаторічна дія пропаганди, яка стверджувала, що Харків – це російське місто, як напевно ще й запевнення українських політиків – зрадників на кшталт Медведчука в тому, що мільярди, що передаються йому Кремлем, йдуть на підготовку і озброєння проросійських партизанів, зіграли з цими генералами злий жарт.

Жодної реальної п'ятої колони в Харкові не було і немає. Місцеві прихильники «російського світу» – це злісні бабусі, які вірять у казки про нечувані російські пенсії, і гопники, які сприймають навколишній світ через російські серіали та поп-музику.

Загроза «російського світу»

До повномасштабного вторгнення міська влада любила пофліртувати з різними проросійськими витівками – гальмували перейменування вулиць, названих на честь радянських діячів, наполегливо відмовлялися переходити українською мовою, саботували дерусифікацію. Але все це робилося скоріше для шантажу центральної влади, ніж із реальної любові до Росії.

Якщо ти жадібний та безпринципний, ти легко можеш грати на страхах Києва втратити головне промислове місто країни. Тут можна чудово розвернутися, вибиваючи собі все нові бюджети та повноваження під обіцянки хоч батогом, хоч пряником, але втримати проросійські настрої у вузді.

Але як тільки на горизонті замаячить реальна загроза стати частиною «російського світу», навіть найжадібніші і найбезпринципніші харків'яни влазять у вишиванки. Досить згадати, як нині покійний мер Геннадій Кернес, якого вважали чи не головним шанувальником Кремля в Україні, у 2014 році не дав провести «референдум» на кшталт тих, які окупанти вже влаштували у Донецьку та Луганську, та перетворити місто на столицю чергової бандитської псевдореспубліки.

Проросійські активісти після штурму будівлі обласного уряду у Харкові. Україна, 1 березня 2014 року. Фото: Сергій Бобок / AFP / East News

Після початку повномасштабного вторгнення всі ігри в проросійськість самі собою очікувано закінчилися. Перші ракети, що впали на Харків та інші українські міста, в рази скоротили кількість шанувальників «російського світу». Однак у Москві це зрозуміли далеко не одразу. Два роки росіяни бомбили Харків, Одесу та Миколаїв, розповідаючи при цьому, що це «російські міста», в яких нібито живуть «росіяни» і, ймовірно, очікуючи, що ці «росіяни» піднімуть повстання в тилу українських військ.

На третій рік війни безперспективність ставки на неіснуючу п'яту колону стала очевидною і в Росії. Тепер уже вторгнення в Україну пояснюється не бажанням провести там «денацифікацію та демілітаризацію», а необхідністю вбити якнайбільше українців – просто тому, що вони не хочуть віддати свою країну загарбникові.

Ставки Кремля

Влаштовуючи війну, росіяни не мали плану “Б”. У їхньому поданні все мало бути дуже просто: армія заходить до міст, її зустрічають із квітами та сльозами на очах, а якщо хтось намагається чинити окупантам опір (а в перші тижні вторгнення пропаганда запевняла, що воюють проти росіян не регулярні війська, а «націоналістичні формування»), то самі вдячні жителі розбираються із цими нечисленними повстанцями самотужки.

Кожен пункт цього плану провалився, жодна ставка Кремля не зіграла. З кожним днем ​​війни геноцид українців, розв'язаний Росією, все складніше було видавати за братню допомогу страждаючим від гніту «київського режиму». Ну і третьої весни війни від цієї легенди вирішено було відмовитися. І кинути всі сили та кошти на руйнування України та вбивство українців уже без жодних спроб знайти серед них союзників.

Те, що роблять зараз росіяни з Харковом, – це цілеспрямоване знищення міста. Чи не якась хитра операція, не підготовка до нового наступу, про який у Росії твердять уже кілька тижнів. Ні, це просто спроба зруйнувати українське місто, здалеку закидаючи його бомбами та ракетами, що планують.

Не можна сказати, що це помста харків'янам за те, що не зустріли окупантів із квітами. Тому що Харків активно бомбили і тоді, коли «Тигри» кружляли його вулицями у пошуках проросійських партизанів. Просто тоді росіяни ще мали якийсь план. Ідіотський, але був: бомбити харків'ян і водночас чекати, що вони підтримають тих, хто їх бомбить, а потім побіжать проситися до Росії.

Прірва між українцями та росіянами

Нині жодного плану немає. Жодної іншої мети, окрім повного знищення України, росіяни перед собою вже не ставлять. Справа не лише у Харкові. Якби росіяни могли, вони били б також і рештою міст.

Харкову – чудовому зеленому Харкову – дістається більше за інших. Він зовсім недалеко від кордону з РФ, через цю близькість до ворога там дуже небезпечно розміщувати такі дефіцитні зараз західні системи ППО. Харків – велика, легка мета для тих, хто воює із громадянським населенням.

Чи переживе Харків це лихо? Безперечно. Він вийде з чергової кривавої колотнечі пошарпаним, що втратив багато і багатьох, повним обгорілих руїн і вибитого скла. Але він переживе це.

Він уже переживає, стрімко українізуючись, відмовляючись від колись численних символів російської імперського та радянського панування, набуваючи нової ідентичності. Вже повністю незалежну від культурного впливу кровожерного північного сусіда.

Кожна російська бомба, що впала на місто, не тільки руйнує вдома і вбиває людей. Вона ще й збільшує прірву між українцями та росіянами. У цю прірву проваляться всі проросійські політики, всі профінансовані Медведчуком «антивоєнні» ініціативи, усі спогади про «спільне минуле», на яких зробило кар'єру жодне покоління чиновників-пройдисвітів. Все це провалиться, а Харків лишиться.

Джерело: Юрій Мацарський, “Ось так”.