Цього місяця виповнюється двадцять років Помаранчевій революції в Україні. Коли 22 листопада 2004 року в центрі Києва вперше спалахнули протести через сфальсифіковані президентські вибори, мало хто зі спостерігачів міг уявити, що вони стануть свідками першого акту геополітичної драми, яка зрештою призведе до найбільшого європейського конфлікту з часів Другої світової війни.
Тим не менш, немає жодних сумнівів у тому, що бажання президента Росії Володимира Путіна розчавити Україну вперше почало формуватися два десятиліття тому, коли він спостерігав, як український народ кидає виклик своїм авторитарним правителям і вимагає демократичного майбутнього.
Протягом останніх двадцяти років намітилася тенденція розглядати Помаранчеву революцію насамперед як політичну невдачу. Така оцінка досить проста для розуміння. Зрештою, хоча революція скасувала сфальсифіковані президентські вибори і привела до влади кандидата-реформатора Віктора Ющенка, вона не принесла тих політичних перетворень, на які сподівалися мільйони українців, які брали участь у протестному русі. Натомість Ющенко провів більшу частину свого президентського терміну, сварячись із колегами та йдучи на компроміс із опонентами, зрештою програвши вибори 2010 року лиходієві Помаранчевої революції Віктору Януковичу.
Хоча революція явно не змогла досягти своїх високих політичних цілей, було б недалекоглядно зосереджуватися виключно на внутрішній українській політиці. Щоб оцінити справжнє історичне значення Помаранчевої революції, її потрібно розглядати в ширшому контексті.
До революції пострадянська Росія мала значний вплив на Україну, а Володимир Путін лідирував у опитуваннях як найпопулярніший політик серед українців. При цьому дві країни вже були абсолютно різними. Централізована вертикаль влади в Росії створила умови для жорсткого авторитаризму. В Україні, навпаки, потреба збалансувати конкуруючі центри впливу та владу породила м’якший авторитаризм.
Жорстке просування Путіним Віктора Януковича напередодні президентських виборів 2004 року та його подальший тиск на протестувальників під час Помаранчевої революції підкреслили зростаючі розбіжності між двома країнами. Це прискорило вихід України з Росії, який триває й досі.
Путін відіграв дуже помітну особисту роль у Помаранчевій революції. Російське телебачення, яке на той час широко дивилося в Україні, невтомно просувало кандидатуру Віктора Януковича напередодні президентських виборів в Україні. Напередодні голосування Путін прийняв доленосне рішення втрутитися безпосередньо. Наприкінці жовтня 2004 року він вирушив до Києва, де його зустріли імпровізованим військовим парадом, а потім виступив на національному телебаченні, щоб прочитати довгу лекцію перед українською громадськістю про важливість підтримки обраного ним кандидата в президенти.
Незабаром з’ясувалося, що Путін катастрофічно прорахувався. Його відкрита і безапеляційна спроба втрутитися у внутрішні справи України була сприйнята багатьма як серйозна образа і свідчення його зневаги до української державності. Це сколихнуло громадську думку та допомогло мобілізувати мільйони раніше аполітичних українців.
Через кілька тижнів, після сфальсифікованого другого туру голосування, українці відповіли на спробу вкрасти свої вибори, зібравшись у великій кількості в центрі Києва. Не буде перебільшенням сказати, що вчинок Путіна з найвищою імперською зарозумілістю став однією з ключових причин Помаранчевої революції.
Схожа картина повторюється протягом останніх двадцяти років: спроби Путіна нав’язати свою волю Україні незмінно призводять до протилежного результату і ще більше віддаляють обидві країни одна від одної. У 2013 році він змусив свого українського союзника Януковича відмовитися від євроінтеграції та повернути країну в орбіту Кремля, спровокувавши другу революцію та падіння режиму Януковича.
Тоді Путін обрав військове рішення. Він розпочав вторгнення в Україну в лютому 2014 року із захоплення Криму, а за кілька тижнів направив війська на східний регіон України – Донбас. Коли стало очевидним, що це обмежене військове втручання лише зміцнило рішучість України повністю вийти зі сфери російського впливу, Путін почав планувати те, що стане повномасштабним вторгненням у лютому 2022 року.
Після Помаранчевої революції бажання Путіна відвоювати Україну стало визначальним для всього його правління. Переслідуючи цю мету, він проявив готовність нести величезні витрати. Окрім життів незліченної кількості російських солдатів, убитих або покалічених під час бойових дій в Україні, Путін також пожертвував наЕкономічне процвітання Росії, її міжнародний престиж і зв’язки з розвиненими країнами.
Історичний зсув у світогляді Путіна став очевидним невдовзі після Помаранчевої революції. Лише через кілька місяців після повстання українського народу він наказав розпочати роботу над тим, що згодом стане флагманською англомовною медіаплатформою Кремля – RT. Це стало першим кроком у процесі, який утвердив режим Путіна як беззаперечного світового лідера у поширенні антизахідної дезінформації.
Навесні 2005 року Кремль також підтримав загальнонаціональну кампанію із закликом до росіян носити помаранчево-чорні георгіївські стрічки на честь перемоги СРСР над нацистською Німеччиною. Оскільки образи бунтівних українців з помаранчевими стрічками ще свіжі в пам’яті, лоялістський символізм цього жесту у відповідь було важко не помітити. З тих пір георгіївські стрічки стали центром фанатичного культу перемоги, оскільки режим Путіна прагне виправдати свій авторитаризм все більш екстравагантними формами вшанування Другої світової війни. Те, що почалося як реакція на помаранчеві стрічки української революції, стало головним символом усієї путінської епохи.
Чому Путін так одержимий Україною і що такого було в Помаранчевій революції в цій країні, яка так безповоротно вплинула на нього? Відповіді на ці запитання лежать в імперіалістичному розумінні Путіним російської ідентичності та його становильному політичному досвіді як офіцера КДБ у Східній Європі під час розпаду радянської імперії.
Путін був у Східній Німеччині у 1989 році, коли впала Берлінська стіна. Він безпорадно спостерігав, як уся радянська присутність у регіоні розсипалася на тлі сплеску продемократичних протестів. У своїй розповіді про цей травматичний час Путін стверджує, що його приголомшене начальство сказало йому: «Москва мовчить». Цей досвід не дає спокою Путіну і переконує його в тому, що Москва ніколи більше не повинна «мовчати», особливо коли стикається з масовими протестними рухами або спробами вирватися з-під контролю Кремля.
Путін особливо чутливий до національного пробудження сучасної України та прийняття нею європейської демократії, оскільки він розглядає країну як частину імперських земель Росії. Якщо демократична політична культура зможе вкоренитися в такому центральному місці для російської національної ідентичності, як Україна, вона може виявитися заразною і послужити каталізатором аналогічних вимог у самій Росії.
Показово, що вперше Путін почав заявляти про свою незгоду з незалежністю України невдовзі після Помаранчевої революції. У квітні 2005 року, посилаючись на останні події в Україні, він назвав розпад СРСР «найбільшою політичною катастрофою ХХ століття». Це видно з деяких менш цитованих уривків його промови, в яких також йшлося про «епідемію розпаду» і висловлювалася скорбота з приводу долі «десятків мільйонів співвітчизників», які опинилися за межами Росії в 1991 році. На той час в Україні проживала найбільша кількість етнічних росіян у колишньому Радянському Союзі.
За останні двадцять років мало що змінилося. Сьогоднішнє російське вторгнення є прямим результатом твердого переконання Путіна в тому, що втрата України становитиме екзистенційну загрозу для самої Росії. Тому ілюзорно припускати, що будь-яке обмежене територіальне врегулювання може покласти край нинішній війні і привести до сталого миру. Будь-яка спроба піти на поступки призведе лише до тимчасової паузи у бойових діях, після чого Путін відновить свою кампанію зі знищення української державності.
Зусилля Володимира Путіна відновити російський контроль над Україною почалися під час Помаранчевої революції 2004 року і зараз переросли в політичне втручання в найкривавішу європейську війну за останні покоління. Знищення Української держави він вважає своєю історичною місією і вважає, що від її успіху залежить доля Росії. У таких умовах говорити про компроміс з Кремлем марно. Мир стане можливим лише за умови переконання Путіна у незворотності української незалежності.
Пітер Дікінсон, Атлантична рада
Про це Пише сайт UA-Obozrevatel.
