Майже через два з половиною роки після початку війни з Росією Україна підійшла до ситуації, коли здається можливим проаналізувати кожен із варіантів того, як закінчиться для всіх нас ця війна. Хоча, звичайно, на кожному з шляхів ми можемо зустрічатися з варіантами, які нівелюватимуть перемогу або створюватимуть можливості навіть у ситуації поразки.
Отже, перший і найбажаніший для всіх нас варіант – це відновлення України у її міжнародно визнаних кордонах та повернення світу. Звичайно, зараз важко уявити, яким шляхом – з погляду зіставлення можливостей сторін та розуміння обережності наших союзників – це може статися взагалі. Але припустимо, що Україна здобула таку перемогу і означатиме, що ми не просто повернули територію, а й здобули безпеку, стали повноправними учасниками НАТО та Європейського Союзу. Адже це і є головною умовою президента Джозефа Байдена: Україна увійде до НАТО після перемоги над Росією. (Звичайно, може бути варіант, коли умовою закінчення війни та відновлення територіальної цілісності України може бути якраз нейтралітет, проте це не варто розглядати серйозно. Тому що ми маємо погодитися, що поряд існує сильна Росія. А для чого сильній Росії віддавати окуповані території? ).
Другий варіант, який завжди здавався реальнішим нашим союзникам – це те, що Україні вдалося звільнити лише частину своїх територій та закінчити війну за переговорним столом. Ми не знаємо, звичайно, чи завершилися територіальні успіхи України, не знаємо навіть, чи вдасться Росії щось захопити. Але це варіант закінчення війни, коли Україна продовжує існувати з лінією зіткнення з Росією, що перетворюється на фактичний державний кордон нашої країни. Тут також можливі варіанти. Тому що одна річ – це такий світ, при якому Україна зможе приєднатися до НАТО та ЄС (за гарантій того, що не ініціюватиме повернення своїх територій військовим шляхом), або залишиться за парканом обох союзів, однак перетвориться на країну-фортецю, головним сенсом існування якої буде виживання та стримування російської агресії проти Заходу. Зрозуміло, що рівень інвестицій, економічного розвитку, чисельності населення та самого відчуття перспективи у цих випадках буде різним. Участь України в НАТО означатиме, що для вільної території війна або закінчена або є війною «спільної долі» з усім іншим цивілізованим світом – як, скажімо, для Західної Німеччини після Другої світової війни. Але якщо Україну залишать без гарантій безпеки, відчуття можливої нової війни тут лише посилюватиметься. Більше того, з роками посилюватиметься і замаскований російський вплив, тому що необхідність співіснувати поруч із хижаком, який уже продемонстрував свою агресивну сутність, допомагатиме громадському запиту на умиротворення потенційного агресора. Щось схоже ми зараз спостерігаємо у Грузії. Україні для зустрічі з таким небезпечним розвитком подій просто потрібно більше повоєнного часу.
Третя дорога, найнебезпечніша – це дорога втрати суверенітету, поразки у війні. Однак тут є різні варіанти розвитку подій. Відразу скажу, що я не бачу передумов для такого варіанту просто тому, що не бачу в Росії можливості контролювати всю територію нашої країни за допомогою власних силовиків – а проросійські сили надто скомпрометовані та маргіналізовані війною. Однак навіть якщо уявити російську перевагу, як вона має виглядати? Приєднанням усієї України до Росії «областями»? Приєднанням східних та південних областей з одночасним функціонуванням маріонеткової держави – як цього й бажав Путін у дні «бліцкригу»? Чи об'єднанням Росії, України та Білорусі в конфедеративну «союзну державу», яка має спонукати до приєднання всіх інших колишніх радянських республік, які вдасться захопити? Я думаю, що в Кремлі й самі не знають відповіді на це запитання. Тому що усвідомлюють, що збереження декоративної РРФСР більшовиками допомогло виживанню української нації та ідентичності, хай і в перекрученому варіанті, але не дозволило перетворити українців на росіян. Але чи вдасться це перетворення шляхом «простого» приєднання всіх українських областей до Росії, теж не знають – і де провести формальний кордон між «безпечним» та «небезпечним» з погляду ідентичності територіями після двох років війни вже не розуміють. Тож поразка – це пастка не лише для переможців, але й для переможців. Тим більше маємо пам'ятати, що перша Українська держава у ХХ столітті проіснувала лише кілька років, Українська РСР – понад сім десятиліть, незалежна Україна – понад три десятиліття. Це означає, що на цій території вже століття живуть люди, які не ототожнюють її з Росією, і вже виросло кілька генерацій людей, для яких Росія – закордон. Згадаймо, що лише два десятиліття незалежних Латвії, Литви та Естонії не вдалося ментально подолати п'ятьма десятиліттями радянської окупації – колишні громадяни незалежних країн та їхні нащадки продовжували ставитися до Росії як до закордону та сприймали російськомовних переселенців із сусідньої країни як чужоземців. Тож вважати, що можна просто так знищити країну грубою силою, отже, не враховувати уроків історії.
Роздуми над усіма цими варіантами розвитку подій дозволяють сформулювати чітке розуміння безпеки та перспектив України.
Перша умова – це євроатлантична та європейська інтеграція, спільна доля України та цивілізованого світу. Чи не нейтральний статус, на якому наполягають у Москві, а членство в НАТО.
Друга умова – це сильна армія, сучасний ВПК, створення ракетних армій, сприяння сучасним технологіям. Чи не демілітаризація, про яку говорить Путін, а мілітаризація.
Третя умова – це перемога у боротьбі за українську ідентичність. Насправді російська теза про «денацифікацію» – це саме про необхідність перетворення українців на імперців, знищення всього українського. Для сучасної Росії – нацистської насправді країни – відмежування від «російського світу» і є нацизм.
Тобто фактично ми маємо шанс вижити тільки якщо не виконаємо головні російські вимоги. Росія, як це завжди було у наших відносинах, подарувала нам ключ до збереження нашої державності та ідентичності: вислухай Путіна та зроби навпаки.
Є, звичайно, ще одна умова нашого майбутнього – відмова Росії від імперських зазіхань та її перетворення на нормальну країну, де люди цінують власне життя, а не чужу територію. Але замість того, щоб очікувати такого перетворення, я радив би надійно захиститися від такої непередбачуваної країни – і не розслаблятися навіть у разі позитивних змін на кшталт російських 90-х.
Якось уже розслабилися.
Джерело: Віталій Портніков, Zbruc
