Аналітики Росії розходяться в багатьох речах, але найважливіша відмінність стосується їх інтерпретації причин агресії Росії, що триває. Одна сторона стверджує, що винні російська історія та політична культура – чи, простіше кажучи, причиною російської агресії є унікальні російські особливості. Інша сторона стверджує, що причини не є виключно російськими, а типовими для поведінки певних типів держав, режимів, суспільств та лідерів.
Не дивно, що історики Росії та України, як правило, потрапляють до першого табору, а політологи, які займаються порівняльним підходом, – до другого табору. Не дивно і те, що перший табір не бачить простих рішень нинішньої поведінки Росії саме тому, що вона є лише продовженням вікової моделі російської поведінки, натхненної незмінною російською душею.
Адже нації та культури не можуть просто вирватися з всеосяжних ланцюгів своєї історії та культури просто тому, що це було б їм вигідно, особливо якщо вони справді вірять у свою духовну унікальність.
Навпаки, соціологи найчастіше оптимістичніші щодо перспектив змін у Росії. Інші країни відмовилися від багатовікового авторитаризму, то чому б і не Росія? Це може бути нелегко, але це, безумовно, можливо, за наявності правильного набору заходів та за відповідних умов.
Німеччина Вільгельма стала Веймарською Німеччиною, яка стала нацистською Німеччиною, яка зрештою перетворилася на демократичну Німеччину. Чому б росіянам, які вважають себе унікальними, як це робили німці, відмовитися від своїх нав'язливих ідей та не стати звичайною нацією?
У результаті, хто правий? На жаль, обидві точки зору є вірними, і саме тому немає простої відповіді на проблему російського імперіалізму.
Розглянемо такі два протилежні твердження. По-перше, уявіть, що завтра Путін та його режим зникнуть. Чи припиниться прагнення Росії до розширення автоматично? Ні. Чи приведе це прагнення автоматично до імперіалістичної політики? Ймовірно, ні, але небезпека існуватиме завжди, доки російська політична культура залишиться імперіалістичною.
По-друге, уявіть, що завтра імперіалістична політична культура зникне, а решта залишиться тим самим. Чи вивів би Путін свої війська з України і зрікся б імперіалізму? Звичайно, ні. Чи продовжуватиме він свою геноцидну війну і, можливо, поширить її на країни Балтії, Молдову та Польщу? Швидше за все, так, хоч, можливо, і не відразу.
Таким чином, Росія страждає від двох взаємно посилюючих синдромів: імперіалістичної політичної культури, що просуває імперіалізм, та імперіалістичного неонацистського режиму, що просуває імперіалістичну політичну культуру через примус і пропаганду.
Як можна розірвати це порочне коло? Оскільки російська історія – це історія імперіалізму та імперської політичної культури, розірвати це коло буде непросто. В ідеалі Росія мала б зазнати принизливої повної поразки у війні проти України. Поразка дискредитує режим та його політику та почне руйнувати культуру, яка зробила війну можливою. На думку спадає приклад нацистської Німеччини: повна поразка зруйнувала нацистський режим, але не політичну культуру, на зміну якої знадобилося ще три десятиліття.
Якщо не повна поразка, то часткова поразка може допомогти, хоча режим і багато росіян, швидше за все, заявлять, що їхнє виживання є свідченням двоособливості Заходу, русофобії України, тимчасових невдач російських політиків та крайньої необхідності імперського мислення та імперіалістичної політики.
Більшість найближчих сусідів Росії розуміють, що імперіалістичні нахили Росії не зникнуть найближчим часом. Їм і всьому світу доведеться жити із сусідом, який прагне територій та намагається їх отримати. Таким чином, ймовірність збереження імперіалізму в російській свідомості та політиці означає, що якщо Захід не бажає домагатися повної перемоги, йому доведеться задовольнятися іншим кращим варіантом – стримуванням.
Сусіди Росії – колишні радянські неросійські республіки – повинні бути озброєні у військовому відношенні та підтримуватись економічно, щоб служити ефективним санітарним кордоном. Рішення легко уявити, але, враховуючи небажання Заходу витрачати ресурси на вирішення зовнішньополітичних проблем, йому доведеться розставити пріоритети та присвятити свої зусилля країнам, які найбільш важливі для його власної безпеки та виживання: Україні, Молдові та Білорусі, яку доведеться відлучити від Росії після того, як її авторитарний президент Олександр Лукашенко піде із політики. Зрештою, всім трьом країнам доведеться або вступити до Європейського Союзу і НАТО, або отримати достатнє посилення, щоб бути спроможними стримати російський напад.
Але в цій обтяжливій картині може бути проблиск надії. Можливо, скориставшись прикладом поганого управління Радянським Союзом Леонідом Брежнєвим, Путін швидко перетворить Росію на нежиттєздатну державу, суспільство та економіку, тим самим підриваючи її здатність розширюватися та вигравати війни. Це, можливо, найстабільніше рішення російського імперіалістичного руху: самоперетворення Росії-матінки на крикливу бананову республіку з манією величі.
Джерело: Олександр Мотиль, The Hill.
