Причиною вступу Росії до Першої світової війни стала Галичина – єдина територія, де українська мова повноцінно жила у всіх сферах. Всю українську літературу друкували тут, діяли Просвіти, які після 1905-го з’явилися і в Наддніпрянщині. Московити цілком резонно вирішили, що, захопивши Галичину, вони нарешті покінчать із усією Україною. Окупація краю тривала трохи менше року — з серпня 1914 по червень 1915 — і показала повну нежиттєздатність цих намірів.
Нова Албанія
Росія ґрунтовно готувалася до захоплення Галичини. До цього її спонукали політики та публіцисти. Хтось Іван фон Зек вважав, що треба негайно зупинити польський і мадярський «гніт» у краї і розпочати ідейну боротьбу “з українофільством, інакше мазепинством, з російськими зрадами, що підживлюються німецькими грошима, в межах нашої батьківщини”. Вирішити це питання могла б війна, яка мала б на меті “приєднати до Росії всю територію Габсбурзької монархії, на якій розмовляють російською”. Але війну можна розпочинати лише тоді, коли в її успішності не доводиться сумніватися. Фон Зек визнавав, що країна поки що до такого не готова — воювати треба лише тоді, коли Австро-Угорщина нападе першою.
Інший публіцист на прізвище Васильєв теж попереджав про українство. Мовляв, воно зростає та зріє в Російській імперії саме завдяки Галичині, звідки «ввозиться в нас пропаганда нової української Албанії з претензіями на більшу південну частину Російської імперії. Все це має на меті розколоти, роздробити могутній російський народ і таким чином його знесилити, позбавити великої дози опірності».
Ці заклики зробили своє. У 1909 р. Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів Росії ухвалили, що треба регулярно виділяти кошти, щоб допомогти “прикарпатським російським”. Щороку на Галичину перераховували 85 тисяч карбованців. 14 тисяч із них призначалися на видання газети “Прикарпатська Русь”. Це були значні кошти. Проте “загальноросійська ідея” залишалася лише сторінках тієї убогої газети, редакція якої обурено заперечувала, що отримує гроші з Росії. Навіть російський консул у Львові Верховцев у своїй доповідній записці за рік до війни назвав галицьких москвофілів “огидними комісіонерами з інсценування російського руху на Галичині”.
Шампанське під “Боже, Царя бережи!”
Москвофіли наперед готувалися до зустрічі царського війська. Щойно розпочалася війна, їхня делегація поїхала до Одеси. Нібито щоб відпочити, а насправді спілкувалися з чорносотенцями. Від Чорного моря галичани вирушили до Києва, де утворили “Карпато-Російський Визвольний Комітет”. Серед його ініціаторів був Володимир Дудикевич – адвокат, редактор Прикарпатської Русі, депутат Галицького сейму. Але зрадників ніхто не любить. Коли Дудикевич втік зі Львова разом із окупаційним військом, то недовго тішився новою батьківщиною — 1922 року його розстріляли у Ташкенті.
Ще за 20 днів до настання було складено план і навіть надруковано книжечку “Сучасна Галичина” з докладною інструкцією для російських офіцерів. Особливу увагу там звернено на москвофілів. Вони, мовляв, представляють справжній дух Галичини і з нетерпінням чекають на визволителів.
Росіяни увійшли до Львова 21 серпня 1914 року. Кореспондент петербурзького журналу “Нива” Всеволод Надєждін описував той день так: «Населення розгубилося, влада втекла. Офіцери наших передових загонів, вступивши до міста, вирушили обідати до зали одного з найкращих ресторанів – ресторану Жоржа. Був обідній час. З появою російських офіцерів місцева публіка піднялася зі своїх місць. Офіцери наказали подати шампанського, наказали рознести келихи всім присутнім і проголосили тост за здоров’я Імператора і за російську армію. Усі присутні кричали “ура”. Оркестру наказали грати наш гімн. Він його не зовсім добре знав, але зіграв, хоч і з помилками. Публіка слухала гімн стоячи».
Неправильна російська
Нова влада офіційно назвала галицьких українців “росіянами”. Поляків оголосили перекончиками, які мають повернутися у російське лоно. Насамперед окупанти опублікували список заборон. Туди потрапили всі газети та журнали, а з ними й афіші. Не дозволяли книговидання, продажі українських книг у книгарнях та читання їх у бібліотеках. Без попередньої цензури не можна було показувати уявлень та кіно. Бібліотеки не закривали, але заборонили видавати книги та пресу польською та українською мовами. Навіть вимагали все це вилучити. Тоді бібліотеки припинили роботу самі.
Далі заборонили вчити українську та німецьку мови у школах. Польського поки що залишили. Але ненадовго — наступного місяця вийшов указ генерал-губернатора, який забороняв функціонування всіх наукових закладів, окрім ремісничих шкіл. Причиною було те, що вчителі навчали дітей, не дотримуючись російських вказівок. А коли інспектори познайомилися ближче з тим, як викладають у школах, то стривожились. Вчителі-москвофіли мали досить специфічне уявлення про російську мову, а точніше, не володіли ним взагалі.
Те саме стосувалося мови у москвофільській пресі та літературі. З російською вона мала дуже мало спільного. Ось, наприклад, уривок із вірша поета-москвофіла Дмитра Вергуна:
І мені шкода лише, що на нашій юдолі
Так убогий наш селянський наділ:
І, бувало, ось корів ти приженеш,
Даси їм корму, мати доїть, а ти схилиш
Від роздуму свою голову вниз.
Влада почала нашвидкуруч організовувати курси для вчителів. Плани були грандіозними – відкрити 9 тисяч народних шкіл із російською мовою викладання. Проте перша запрацювала лише у лютому 1915 року у Запитові.
Смішні випадки
Росіяни завжди були хвалькуватими та поганими воїнами, а всі свої поразки вперто видавали за великі перемоги. Перше, що львів’яни почули, коли ті увійшли до міста, — це фантазії, що через 2–3 дні будуть у Перемишлі, ще через день у Кракові, а там уже до Відня рукою подати. Московити щиро вірили, що за кілька тижнів Австрія не існуватиме. І голосно дивувалися, коли виявилося, що насправді дорога до Відня набагато довша.
Австрія чинила гідний опір. Поширювалися фантазійні історії з фронту. Поранені росіяни описували дивне військо: дикі чорні напівголі воїни-велетні, озброєні списами довшими за козацьких, і карабінами та щитами на грудях. Такий солдат, поцілований кулею, підстрибував і знову опинявся на землі, громячи всіх підряд. Інтелігентніші львів’яни вирішили, що це мурини з німецьких колоній Африки. Навіть розповідали, що два кораблі привезли диких герерів через Суецький канал у Трієст, а звідти – на галицький фронт. Але це були воїни-невидимки, бо жоден із них у полон не потрапив.
На вечірніх вулицях Львова з’явилося багато яскраво одягнених жінок, які мали завзятий вираз обличчя. Вони брали “в оборот” нерозбірливих російських офіцерів, з якими тинялися по кондитерських та кафе. Яке ж було розчарування тих офіцерів, коли пані, смачно повечерявши і пригостившись шампанським, “робили ноги” – просто під різними приводами зникали. Були це колишні служниці, яких залишили будинки господарі-біженці, щоби охороняли майно. Кошти, які їм дали господарі, швидко вичерпалися — все ж таки сподівалися, що росіян швидко розіб’ють і виженуть. Отже, дівчата, позбавлені коштів для існування, були змушені приймати частування від оккупантів.
Бігти, поки не пізно
Попри запевнення москвофілів у патріотизмі, вони змогли мобілізувати на фронт навіть роти солдатів. На боці Австрії воювали тисячі українських січових стрільців. Російських солдатів, які загинули або померли від хвороб, ховали на новому цвинтарі, названому “Холм Слави”. Тіла складали у загальних могилах, які викопували дрібно, злегка потряхуючи землею. Вночі там голосно жували пси, розтягуючи по навколишніх полях частини трупів.
Весною 1915 року до Львова долинали звуки канонад, які сповнювали серця городян надією на визволення. Перед відступом москалі почали заарештовувати молодь. Перш ніж вивозити в глиб Росії, змушували копати шанси. Злякані люди спали з відчиненими вікнами, щоб при найменшому галасі вистрибнути у двір чи сад і там перечекати облаву.
Відступаючи, російські чиновники, поліція, офіцерня пограбували житло, лавки та банки. Цілими візками вивозили майно, меблі, посуд. Навіть “Прикарпатська Русь” закликала своїх читачів тікати, доки пізно. Поліція наказала знищити весь тираж. У Києві журналістів окупаційних газет вітали тухлими яйцями, парасольками та палицями.
9 червня російські війська залишили Львів. До кінця місяця вони відступили за межі Галичини. Австрійських солдатів тут зустрічали як рідних – з квітами та подарунками. Проте й у цій імперії недовго залишалося існувати.
Джерело: Юрій Винничук, «Локальна історія»