Затяжна війна з Україною, на яку поки що зберігають установку в Кремлі, загострить конфлікти в бюрократії РФ. Насамперед, між “чекістами” з ФСБ та іншими.
З подачі “Путіна” учасників спецвійни проти України вже почали називати “новим дворянством”. Але не у стилі 2022 р., коли їм обіцяли меморіальні дошки на школах та ведення уроків ненависті до українців. Тепер нова вказівка: есвэошники – це вже сіль землі російської, її кращі люди. З Кремля оголошують – есвэошники мають змінити старе чиновництво і взяти на себе управління виробництвами, відібраними у іноагентів та іноземців або абсолютно лояльних бізнесменів у рамках переведення економіки на “військові рейки”.
Ідеологічно це схоже на “ленінський заклик” у партію, оголошений Сталіним після смерті Леніна, що допомогло йому забрати керівні посади у Троцького та всієї “старої гвардії”. Нинішній заклик до есвэошників адресований не так обивателям і зекам, загнаним на війну з Україною, як тим ефесбешникам, які зробили собі скоринки учасників спецвійни, з'їздивши у відрядження на окуповані території. “Есвеошний заклик” за аналогією з “ленінським закликом” має вагомі підстави стати прологом до переділу як посад, а й власності.
Ця інформкампанія – такий самий показник запуску процесів переділу власності, як і закони про конфіскацію та примусовий викуп її в іноземних компаній тощо. Ці процеси мають базові мотиви, які остаточно посилилися після 17 березня, коли стало очевидним – війна з Україною ще мінімум на шість років, якщо не назавжди. Назавжди – це як війна СРСР із “світовим капіталізмом”. Але з тією поправкою, що це війна у реальному часі, а не у форматі чергових промов у річниці Жовтневого перевороту.
Базові причини переділу криються у структурі та в режимі власності, особливо на великі активи. У 1990-х пройшов великий поділ держвласності між різними загонами бюрократії. Держбюрократія з колективного власника і розпорядника так званої загальнонародної власністю стала власницею чогось конкретного в ній і строго індивідуально. Зрозуміло, не вся і не лише, і як колективний власник вона теж не зникла. Процес приватизації супроводжувався також “чорним переділом” з активною участю “силовиків” та нового криміналітету. Мас-культура і кінематограф, наслідуючи вестерни Голлівуду, створили “чорному переділу” героїко-романтичний флер, але майже не торкнулися більш сутнісних і прозаїчних процесів приватизації, яка залишилася де-факто незавершеною.
Ухвалення закону, який забороняє реприватизацію того, що приватизували до 2013 р., формально мало зробити реприватизацію неможливою. Саме на це й чекали від четвертого терміну “Путіна”. Про це 19 травня 2018 р. у статті “Нове дворянство” в епоху Путіна 4.0” прямо написав Костянтин Еггерт, який емігрував 2014 р. до Литви.
За словами Еггерта: “Нове дворянство” Росії сподівається назавжди закріпити за собою і своїми нащадками владу і власність”, оскільки “грошей в умовах тотального одержавлення економіки та міжнародних санкцій все менше, тому красти чиновництву та олігархам доведеться менше”.
Але “Путін” не комуніст, а КПРФ ще в 1990-ті визнало за приватною власністю право на існування навіть у великих розмірах. Звідки такі прогнози та очікування?
Вони мали дві цілком реальні причини.
Перша, ФСБ до 2008 р. приватизувала держапарат та держактиви. У СРСР “кермовим” була партія, а не спецслужби КДБ, що і фіксувала статті 6 конституції. Скасування статті 6 про керівну та спрямовуючу роль КПРС вимагали не лише демократи, а й ті, хто хотів мати окрім КПРС ще дві-три компартії, щоб було з кого обирати. Навіть сталіністи навколо Лігачова були загалом не проти цього, щоб не боротися з Горбачовим за КПРС усередині неї. Показником того, що ФСБ до 2008 р. приватизувала держапарат, є Дмитро Медведєв, який покірно пішов з президентів у 2012 р. і своєї партії не створив, при тому, що мав славу лібералом. Після “стояння” на Болотній розумні люди зрозуміли, хто в РФ “кермовий”, і що час партій минув і настав час ФСБ. Статті про керівну та спрямовуючу роль ФСБ у конституції немає, натомість до 2018 р. вже було багато статей у ЗМІ про шпигунів НАТО, “укронацистів” і йшла неофіційна війна на сході України та Сирії.
Другу причину очікувань 2018 р. ідеально проілюструвати аналогією з війною 1455-1485 років. між угрупованнями Червоної та Білої троянд. Вибухнула вона через два роки після закінчення Столітньої війни, коли до Англії повернулися учасники “спеціальної військової операції” у Франції. Король не міг з ними швидко розплатитися за участь у цьому “СВО” і до того ж дворянство та лицарство виявили, що доходів від маєтків та служб у Франції більше не буде. В результаті почалася спонтанна боротьба за переділ державних посад, які зазвичай оплачували метод передачі збору податків з міських округів. У міру того, як воювали смакували, вони стали конфісковувати родові маєтки переможених. Узаконити такі дії міг лише свій король від “білих” Йорків або “червоних” Ланкастерів, а міняти їх допомагав “робитель королів” граф Уорік. Усередині обох партій були ще й фракції зі своїми інтересами, через які вони змінювали колір троянди.
Після помазання “Путіна” на п'ятий термін РФ впевнено рухається до своєї війни Червоної та Білої троянд. Тому всі солідні корпорації та губернатори під шум війни з Україною передбачливо обзаводяться власними маленькими арміями в очікуванні нового “чорного” переділу, який накладеться на новий “білий” переділ.
Резонансним прикладом “білого” переділу є історія про Ксенію Собчак та краби. У 2020 р. Генпрокуратура раптом вирішила, що Олег Кан та Дмитро Дремлюга не гідні ловити рибу та крабів на Далекому Сході та “націоналізувала” їхні компанії. Віддати їх Генпрокуратура передбачала гіднішим людям. Ними виявилися Ксенія Собчак та Гліб Франк, зять Геннадія Тимченка, одного з великих “гаманців” ФСБ та “Путіна”. Але Гліб сказав тестеві, де Ксюша, а де краби, і Тимченко переадресував це питання до ФСБ. Там вирішили, що Гліб ближчий до крабів, ніж Ксюша і стали їх відбирати. Ксюша вся в сльозах прийшла до мами-сенаторки Людмили Нарусової, і та влаштувала публічний скандал із листами до судових та інших органів. Органи напружилися, але Тимченко сходив у ФСБ і там ухвалили, що крабами займатиметься його зять Гліб, а Ксюші рекомендували публічно перепросити, що вона й зробила.
У березні поточного року ця історія знову повернулася до росЗМІ, але в іншому форматі. У Південній Кореї помер або вдав, що помер Олег Кан, який у 2020 р. поїхав туди як етнічний кореєць, рятуючись від російського кривосуддя. Генпрокуратура застосувала до нього ту саму схему, що й до хабаровського екс-губернатора Сергія Фургала, звинувативши в замовному вбивстві конкурента понад десять років тому. Але довести не спромоглася, і родичі Кана, посилаючись на корейську довідку про його смерть, почали вимагати передати їм його майно. Генпрокуратура заявила, що Кан живий, і що вона не вірить корейським довідкам, на відміну від надійної російської довідки про смерть Навального. Напруга прокурорів зрозуміла, у справі Кана і Дремлюги була конфіскована і поділена 31 кампанія сумарною вартістю 376 млрд. рублів.
Тому класово чужий “крабовий король” Олег Кан буде ще більше вічно живим, ніж Ленін. Безсмертя до смерті РФ або Путіна йому точно гарантовано. Із ще одним “крабовим королем” Дмитром Дремлюгою теж все складається не просто, тому що він теж залишив РФ. Наразі росЗМІ стали натякати, він “укронацист”, оскільки нібито має паспорт України, бо народився на Одещині 1972 р. і лише 1999 р. отримав громадянство РФ. Громадянство РФ Дремлюга отримав через те, що відновив морський промисел Далекому Сході, а заразом і медаль “За досягнення у розвитку рибного господарства Росії”. Він був директором кількох рибальських держкомпаній, входив до громадської ради при Федеральному агентстві з рибальства і був “хлопець у дошку свій”, просто його бізнес сподобався комусь у ФСБ чи Тимченку. У результаті ФСБ вирішило, що кореєць та українець не гідні володіти та керувати рибальськими компаніями, які самі створили. Краще хай ними володіє опозиціонерка Собчак.
Цей чорно-білий державний переділ набиратиме обертів не лише через скорочення “кормової бази” у недворянства та потреб війни. Держвідомства розпочнуть, якщо вже не розпочали, боротьбу за переділ такого дефіцитного ресурсу як люди. Міністерства забиратимуть одне в одного навіть збиткові підприємства лише з інтересу до цього ресурсу. Вже цього року розпочнеться процес повернення радянської версії кріпосного права та запровадження обмежень на переміщення всередині РФ.
Цікавий і такий тренд як масове безробіття серед “лицарів плаща та кинджала”. У 2022-2023 р., за даними МЗС РФ, було вислано за шпигунство 670 його співробітників. З 2000 по 2021 р. ще 418. Понад тисячу таких “лицарів” вже без посад і не займуть місця таджиків на вулицях Москви. Після інавгурації “Путіна” безробіття серед них лише зросте, оскільки почнеться процес згортання дивідносин з РФ.
“Лицарі” Лаврова – це привілейований шар. Є й простіше ті, хто працював під прикриттям у комерційних компаніях за кордоном. До Балтії та Фінляндії їх уже не впускають, а Казахстан та Центральну Азію ними наситили ще з осені 2022 р. ФСБ та СЗР вже не мають ні грошей, ні потреб на відкриття нових фіктивних фірм там. Сама агентура годувати себе часто не може і шукатиме контакти з розвідками США та Великобританії, які ще у 2022 р. вирахували цю ситуацію та стали публічно кликати на роботу до себе дрібну закордонну фесбню. Проект “Інша Україна” під Медведчуком у Європі надто мізерний, щоб прийняти багато цієї публіки. З Чехії медведчукістів уже видворюють.
Як і перед війною Червоної та Білої троянд складається товстий шар малозабезпечених лицарів без гарантованих доходів та перспектив, готових вступити до армій Йорків чи Ланкастерів і бажано довічно. Одна із причин усунення Навального як давнього агента ФСБ – він міг стати точкою збору для такої публіки та мав власний прапор. Союз Навального та олігархів, що побоюються чорно-білого переділу, був би більш серйозною силою, ніж союз кардинала Рішельє та галантерейника Бонасьє.
Очевидна відмінність ситуації від Англії XV ст. у тому, що початком війни Червоної та Білої троянд стало закінчення Столітньої війни, а її аналогом у РФ стане інавгурація “Путіна” та продовження десятирічної війни з Україною з перспективою вийти на стежку війни якщо не з усім НАТО, то з якоюсь його частиною .