Де-факто з 17 березня та де-юре з 7 травня починається відлік колективної відповідальності для громадян РФ за війну та геноцид українців. 7 травня стане також фінальною точкою для реєстрової опозиції в РФ, як її вдало назвали в Україні. Помазання на царство Путіна 7 травня – це не тільки ще шість років цього бренду та марення, а й підсумок десяти років діяльності реєстрової опозиції.
Зворотний відлік часу для рестровців розпочався з Майдану та інтервенції до України. До інтервенції 2014 р. білострічковий та інші антирежимні рухи, як і рухи заплутинців, були виключно елементами внутрішнього життя в РФ. Але інтервенція проти революційної України поставила кожного жителя РФ перед простим питанням – воно за чи проти інтервенції, а відповідно – за чи проти України і, якщо ширше, – за чи проти революцій. «Арабська весна» 2011 р. та революційні хвилі у Венесуелі та Гонконгу підштовхували до ще більш глобальних узагальнень, але де вони, а де великий радянсько-російський народ, найрозумніший і найкращий на планеті.
Поки великий російський народ чухав потилицю та інші місця, збираючись із думками, кремлівці дали йому відповіді на них. Навіть через «бутерброд» Навального, який у РФ був сучасним замінником Пушкіна у списку «наше все». Якщо совість і голос народу сказала – Крим не бутерброд, щоб його сюди-туди, то так тому і бути. Дивні дії, проте, роблять із бутербродами у Росії, незрозумілі іншим народам. Сам великий народ теж не дуже зрозумів, що означає «бутерброд сюди-туди», але погодився, що це виправдовує крадіжку 27 тис. кв. км землі біля України.
Можна заперечити, не варто абсолютизувати і зациклюватися на словах Навального, і взагалі, він нібито передумав на рахунок крадіжки Криму. Але що саме передумав – невідомо, чи реєстрова опозиція досі дотримується формули «бутерброду», і політичного заповіту Навального немає. Після його реальної чи уявної смерті начебто можна цю історію поховати, але не дозволяють шостий термін Путіна та продовження війни та окупації.
Більше того, феномен Навального та реєстрової опозиції загалом має практичний зміст у контексті відносин влади та народу в РФ як державної освіти.
Влада і народ у Росії щонайменше двісті років обтяжуються один одним, але чомусь вважають, що вони приречені спільно жити в одній камері до Страшного суду чи повного комунізму. Настільки тяжіють, що найбільш пасіонарні з влади та народу завжди прагнули втекти з Росії. Влада прагнула втекти від народу до Європи, чому й розповідала, що уряд – єдиний європеєць у Росії. Народ утік на Дон, у Сибір та в Україну. Коли туди бігти стало неперспективно, то побіг до Бухарського емірату – Семенов-Тян-Шанський був уражений кількістю втікачів із імперії у Центральній Азії.
У СРСР народ їхав від радянської дійсності на заробітки на Тюменьщину, Колиму та Камчатку, де дихало вільніше, а представники влади втікали від єдності партії та народу на будь-яку роботу за кордон. Після краху СРСР влада і народ бігли з РФ уже однаково в західному напрямку і в цьому, нарешті, стали справді єдиними. При цьому вони нахвалювали один одному Китай і розчулювалися, як там схрестили комунізм із капіталізмом. Перший випадок в історії, коли росіяни відкрито комусь заздрили.
Втеча народу від влади відома і в інших державах, але масова втеча влади від народу – суто російський феномен. Політична та революційна еміграція були завжди звичайним явищем у Європі, але тільки з Російської імперії дворянство масово виїжджало жити до Європи, щоб відпочити від Росії, і не особливо приховувало це. Виїжджало поза конкретним зв’язком з політикою. Революційна еміграція з 1860-х була малою частиною цього потоку.
Народ і влада однаково тяжіли один одним і Росією. Але все виїхати з неї не могли, і мріяли про якусь «прекрасну Росію майбутнього», точно як Навальний з професором Солов’єм і вся реєстрова опозиція. Революційні демократи, есери та ранні марксисти – це особлива категорія, що майже не має аналогів у РФ. До того ж у ній інородці, включно з українцями, явно переважали над великоросами.
Єдине, що примиряло і примиряє влада та народ із такою реальністю – це придворні фрондери типу Пушкіна, Висоцького, Навального та інших культових постатей. Подібна реєстрова опозиція завжди була потрібна і владі, і народу в Росії, оскільки без них зовсім сумно. Реєстрівці і слово «крамола» – це та щіпка перцю, яка надає хоч якийсь смак щам. Як писав Чернишевський, коли 1864 р. його везли на каторгу до Сибіру, то ямщики передавали один одному не без гордості, що везуть генерала, який бунт проти царя вчинити хотів. Ящики тяжіли безглуздістю буття і пишалися зіткненням з крамолою. Царі, особливо з ім’ям Олександр, обтяжувалися буттям не менше, ніж ямщики і теж на свій лад були крамольниками.
У СРСР те саме – тільки тупі й морально нікчемні не слухали Бі-Бі-Сі, не розповідали анекдоти про Брежнєва і не говорили, що якби Ленін воскрес, то знову влаштував би революцію. Влада йшла на зустріч духовним запитам трудящих та спецвідділи КДБ складали анекдоти про Брежнєва та комунізм. З цієї ж причини з 2014 р. путінський режим пестив і плекав «Відлуння Москви», «Дощ» та інших «крамольників», а Катерину Шульман у 2018 р. ввів у Раду за царя з розвитку громадянського суспільства та прав людини.
Володимир Висоцький був радянською крамолою, Алла Пугачова – напівкрамолою та дуже радянською. Тому Пугачову ніколи не оголосять іноагентом, оскільки тоді доведеться оголосити іноагентом Брежнєва та весь СРСР. Пугачовій, що мовчить в Ізраїлі, прощають навіть Максима Галкіна, аби не руйнувати ідилію любові влади і народу до крамолі. З Навального теж зробили припустиму крамолу, але адекватнішу часу. Оскільки один роман – це література, то й Навального потрібен був тло з «крамольників», у якому міг блищати.
Майже вся реєстрова опозиція – це теж узаконена крамола, якщо забути про ті завдання, які їй видали до ФСБ перед еміграцією чи вже на місці. Реєстрівці – це літературно-медійний, а чи не політичний феномен. Тому безглуздо чекати від них чогось більшого, ніж коментарі. Їм і так зручно, навіть поза РФ. Це також одна з причин, через яку вони дуже прохолодно ставляться до Іллі Пономарьова, який виписався з реєстру, і до демократки Євгенії Чирикової, яка ніколи не була вписана в нього.
Таке амплуа довго визначало всю діяльність реєстрівців – смакування секретів кремлівського двору та нескінченні розмови про палацовий переворот із шарфиком чи з табакеркою. Але ситуація кардинально змінилася, коли маленька та переможна «СВО» трансформувалася у велику та затяжну війну.
Реєстрівці переїхали за кордон, але не змінили звичок. Вони не почали закликати жителів РФ до повалення путінського режиму, а акція «Півдні проти Путіна» була ще більшим ідіотизмом, ніж «розумне голосування» Навального. Скарги реєстрівців, що в РФ закон забороняє збиратися більше двох і дозволяє лише одиночні пікети можна переадресувати до «Небесної сотні» або жителів Орська, Інгушетії та Дагестану. У РФ теж збираються, коли закормить, і влада вдає, що так можна.
Реєстрівці навіть не наважилися організувати запальну зустріч яхти Абрамовича з Ротенбергським мостом над Керченською протокою. При тому, що яхт у Абрамовича багато, і він старанно доводив, що є «хорошим російським», аби з нього зняли санкції. Поза РФ живе понад мільйон таких «хороших росіян», але реєстровці за два роки навіть не намагалися мобілізувати і озброїти сто тисяч із них для повалення путінського режиму. Пригожин лише з 6 тисячами мало не увійшов до Москви, а реєстровці й не намагалися. Про страйки, які можуть обрушити режим, вони геть-чисто забули, незважаючи на свої дипломи та вчені ступені. Гірше того, у реєстрівців немає навіть концепції їхньої «прекрасної Росії майбутнього».
Схоже, вони втомилися не лише від тієї Росії, з якої поїхали, і про яку змушені щодня говорити, а й від Росії майбутнього. Це можна назвати третім видом втоми від Росії. Настільки втомилися, що хочуть, щоб НАТО не лише усунула за них путінський режим, а й видала їм концепцію «прекрасної Росії». Нехай НАТО прийде і наведе порядок.
Традиційна втома росіян від Росії теж нікуди не поділася. Більше того, вона зростатиме в міру продовження війни і загостриться, якщо Кремль змусить Україну відмовитись від частини своєї території. Загостриться, оскільки виникнуть питання, а тепер що, і навіщо була потрібна ця війна? Не можна буде позбутися їх твердженням, що України та українців ніколи не існувало.
Такою є логіка всіх імперій – вони живуть, поки здатні до завоювань. Коли вони втрачають цю здатність, то поринають у колапс і відбувається швидкий або повільний їхній розпад, який зазвичай супроводжувався громадянськими війнами. Імперія Олександра Македонського стала одноденкою через припинення завоювань. Імперія Чингісхана та його синів протрималася дещо довше, саме внаслідок продовження воєн, але вони ж сприяли її розпаду. Імперії іспанців та португальців в Америці були найстійкішими, оскільки до кінця XVIII ст. не змогли освоїти континент, і їх мимоволі зруйнував Наполеон.
Тому закінчення війни на умовах Москви поставить її перед вибором – колапс і крах бренду «Путін» або доведеться розпочати війну з НАТО, з Казахстаном або на Південному Кавказі для його збереження. Виведення окупаційних військ з України та одностороннє завершення Москвою війни теж ведуть до краху режиму. До нього веде й оформлення миру через ООН із виведенням військ. Крах Путіна стає неминучим за будь-якого формату укладання миру з Україною. Навіть у тому, на якому зараз наполягають кремлівці.
Уникнути цього Москва може лише за збереження стану війни, що у трьох випадках чи його комбінаціях. Перший – розпочати війну з НАТО на ділі, а не на словах. Другий – перемістити імперську експансію із заходу на схід. Третій, відступити з боями з України в глиб РФ, принагідно обстрілявши для надійності якусь країну Балтії, а потім вести мляві перестрілки майже по всьому західному кордону. Це дозволить оголосити РФ обложеним табором та згуртувати населення навколо режиму. У такому стані можна тягнути час ще шість років до 2030 року і потім знову перепризначити Путіна.
Є лише одна обов’язкова умова – Україна та НАТО весь цей час не повинні наступати. Отже, не можна утримувати жодного метра чужої території і треба залишити пару районів Курської чи Білгородської області. Ідеальний «заморожений» конфлікт, як на індійсько-китайському кордоні, що дозволить зберігати Путіна довго свіжим, як у холодильнику. «Глибинна заморозка» для глибинного народу та глибинної держави. Зовсім у глибокому «заморожуванні» опиниться і реєстрова опозиція.
Такої «глибинної заморозки», але на своїх умовах зараз і прагнуть у Кремлі. Тому Москва вже 10 квітня категорично відкинула пропозицію Швейцарії щодо участі РФ у саміті світу у червні. Москва заявила, що не надішле делегацію, навіть якщо РФ отримає запрошення. Світ категорично протипоказаний режиму Путіна, оскільки це йому смерть.
Натомість Москва ставить завдання своїм військам вийти до каналу Сіверський Донець – Донбас і до річки Вовчої як до природних перешкод. Після досягнення їхня армія РФ контролюватиме 90% Донецької області. Вихід на них уже супроводжують спроби послідовно знищити електростанції в Україні з метою перетворення на мертву зону Лівобережжя. Відразу знищити все не можна не лише з технічних причин, а й, щоб уникнути міжнародного резонансу. Після цього у Кремлі планують зі спокійною душею увійти до стану коми чи «глибинної заморозки» та спостерігати.
Цей розрахунок містить кілька стратегічних помилок. Насамперед РФ не може увійти в стан «глибокого заморожування», утримуючи хоч якісь території України, що перекреслює весь цей план. По-друге, цей план не пом’якшує звичайну втому росіян від Росії, лише посилить її. Посилює настільки, що не тільки населення, а й більша частина її влади будуть раді позбутися РФ і горезвісної Росії відразу і назавжди. Особливо якщо хтось допоможе їм у цьому або зробить замість них. Не тільки комунізмом, а й рашизмом з путінізмом можна досягти подібних результатів.