Толчея, яку нещодавно влаштував у соцмережах сербський президент Вучич – вже давно перетворилася на єдиний стиль зовнішньої політики Белграда, особливо після того, як партія Вучича так і не змогла довести, що перемогла на виборах у сербській столиці. Вучич, який почав свою кар'єру ще за скинутого в 1999 році Слободана Мілошевича міністром пропаганди, зав'язок між ЄС, Росією та Китаєм (чиї інтереси в Сербії дуже відрізняються), як доісторична муха в бурштині. Давно втративши серйозну армію, Сербія продовжує загрожувати сусідам – Косово, займаючись прозелітизмом у сербських селах на півночі, та в Боснії-Герцеговині, де до послуг Вучича та Путіна одіозний викрадач українських ікон Мілорад Додік, який погрожує виштовхнути. Це якщо переговори Сараєва з Брюсселем про членство Боснії в ЄС та НАТО перейдуть у практичну площину – вони переходять.
Вучич стрибає по Сербії подібно до зайця, намагаючись гасити проблеми, там, де вони є, і там де їх немає, електрифікуючи пенсіонерів демагогією часів розпаду СФРЮ і спокушаючи російсько-китайськими дотаціями. Водночас значна частина молоді вже залишила Сербію у західному напрямку, вважаючи свою батьківщину безперспективною, і навряд чи цю ситуацію виправлять поцілунки Вучича з іншим клієнтом Москви та Пекіна Віктором Орбаном чи венесуельським диктатором Мадуро. Багаторічна політика плазуна Белграда перед Москвою і Пекіном вже принесла свої гіркі плоди – так, російські «петрові і боширові» не збираються залишати обжитої ними Ніш, а китайські банкіри впевнено рухають Сербію шляхом Шрі-Ланки, що розорилася. Останнім часом Вучич почав налагоджувати відносини з Парижем, ніби Сербія перебуває в положенні Вірменії, яка виживає в недружньому оточенні, а не країною-кандидатом у члени ЄС (а за бажання здатної легко вступити і в НАТО, переставши бути чорною діркою на Західних Балканах) .
Поки що сербська влада почала гальмувати російських ліберальних релокантів, підозрюючи їх у планах повторити «бульдозерну революцію» 1999 року. Це, звичайно, вони дарма – більше ніж на кульку та ліхтарик «хороших росіян» точно не вистачить. Втім, від такого фантомного болю Вучича (кажуть, 25 років тому тодішній міністр ховався у родичів у гірському селі) виграють Чорногорія, Хорватія, Македонія та та ж багатостраждальна (від Сербії) Боснія. Тож у якомусь сенсі Белград проводить правильну політику, несвідомо виплачуючи компенсації сусідам, які постраждали від кривавого режиму Слободана Мілошевича. Так тримати, Сашко!
Джерело: Джозеф Гаїч, Newssky.